Історична довідка

Паспорт  Солгутiвської сільської ради

I. Адміністративно-політична характеристика територіальної громади.

  Село  Солгутове   розташоване на  29 градусів  52 хвилини східної довготи і 48 градусів північної  широти .

  Село  розміщене за  сім кілометрів від районного  центру   міста Гайворона,  обласний  центр – Кіровоград   знаходиться  від села на відстані 248 кілометрів. Близькість села до  районного  центру обумовлює  розвиток в даному селі.

   Село своїми  земельними  угіддями  розташоване у  південній  частині лісостепу  України.

  В  адміністративному  відношенні  село  займає  західну частину  Гайворонського  району. На  заході  землі  сільської  ради  межують  з  Бершадським  районом  Вінницької  області (с.Осіївка),  на  півночі  річка  Південний  Буг  відділяє  від земель  Гайворона,  сходу і південного  сходу  розташовані  землі  с.Соломія,  а з півдня  землі   Котовськом  сільської  ради.

   Село  розміщене  на  півночі  своїх  земель  і пов’язане  шляхами  з селами : Соломія, Котовка, Осіївка  та  місто  Гайворон.

   Причиною  яка визначила  вибір  місця для виникнення сучасного села Солгутове, була побудована  в західній частині, на Хрестовій горі, років 260 тому  скляна  мануфактура ( „Гута”),  що дало початок заселенню  цього  місця людьми зайнятими  на  даному виробництві.

    Перша  писенна  згадка про село датується 1771 роком . В цьому році було  відкрито Храм   в честь  Воздвиження – Хреста  Господнього. Дана  споруда відноситься до пам’яток  архітектури  місцевого  значення.

   Пізніше  причиною  росту  села на схід  було те,  що в середній  частині села  була  організована  переправа  через р.Південнй  Буг, яка  зв’язала  село  з  містом  Гайворон. Тепер  село,  ще  далі  розростається  на  схід.  Причиною  цього  росту є  збудована  в східній  частині  села  ГЄС,  над  греблею  якої  зведено  міст, який  зв’язав  надійною  переправою  значну  частину  населених  пунктів  правого  і лівого  берегів р.Південний  Буг.

   Так  село  Солгутове  разом  з містом  Гайвороном  стали  важливими  пунктами  зв”язку  лівобережжя  з  правобережжям  р.Південний  Буг.

   Архівних матеріалів про заснування цього населеного пункту не знайдено. В місцевому музеї зберігається копія документу: купча, яка посвідчує, що у 1780 році був куплений хутір, що знаходився на солгутівських полях. У XVIII столітті село належало до Бершадського замку Польського королівства, управителем якого був Михайло Сохачевський. Дослідники минулого Солгутового вважають, що на східній околиці села у давні часи було засноване гутне виробництво. Це підтвердила і археологічна експедиція, що проводила тут розкопки.

   Щодо назви села. Вірогідно, що поселення спочатку називали Гута. Згодом назва трансформувалась в "Солгутів". А в XX столітті внесено зміни до закінчення цього слова. І село носить назву Солгутове.

    В "Трудах Подільського єпархіального комітету" Ю.Сіцінського значиться, що за переказами тут існувало укріплення Краснопіль. Солгутівський маєток належав панам Мошинським, а потім Шембекам. У1901 році ним володів генерал Бухарін. Тоді в селі проживало 2020 громадян. Вони займались землеробством, перевезенням сільгосппродукції до найближчих ринків Хащуватого і Бершаді.

У1771 р. збудовано храм на честь Воздвиження Хреста Господнього. А в 1868 році зведено нову церкву із цегли на кошти парафіян і місцевого священика Хоми Драшинського. У 1891р. відкрито церковнопарафіяльну школу. Не обминули село буремні події 1917 року. У класовій боротьбі гинули пани, бідняки, заможні селяни, розгулювали бандити. Селяни не тільки з цього села, але й з однієї сім'ї йшли воювати у Петлюрівську, Денікінську і в Червону Армію, що були ворогуючими між собою.

   У1919 році утворився комітет незаможних селян, а в 1928 році - колгосп "Перший крок" і машино-тракторне товариство "Братерство", які згодом об’єднались в сільськогосподарську артіль. У заможних селян, що не вступали до колгоспу, примусово забирало майно. Багатьох було вислано у далекі холодні краї. Великих втрат зазнало село в період голодомору 1932-1933 рр. та політичних репресій у 1937-1938 рр. У1941 р. німці окупували село. На зміну їм прийшли румуни. Солгутове увійшло до складу губернаторства «Трансністрія» Румунського королівства. По Південному Бузі встановили кордон і його охорону. Жителі села надавали допомогу партизанам, що діяли на Прибужжі. 12 березня 1944 року населений пункт звільнили від німецько-румунських загарбників воїни 62-ї гвардійської стрілецької і 6-ї гвардійської повітрянодесантної дивізій.

   На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 407 солгутівців, 169 з них загинуло. В пам'ять про полеглих у центрі села споруджено меморіал Слави. У 2004 році відкрито пам'ятний знак жертвам голодомору 1932-1933 рр.

    В різний час місцевий колгосп очолювали П.І.Пилипишин, О.К.Сокуренко, В.Д.Попель, А.Є. Сніцар, О.В.Шаманський, О. Ружицький та ін. Нині тут функціонує СФГ "Володимир", яке очолює В.П.Комайгородський.

    Влітку 1960 року археологічною експедицією Інституту археології Академії наук УРСР проведено розкопки на острові «залізному» біля Солгутового. Тут було виявлено ранньослов'янський металургійний центр. У ньому налічува,лось 25 залізоплавильних печей. На острові археологи розкопали напівземлянкове житло. Серед речових знахідок - срібна скронева сережка, уламки ліпної кераміки (сковорідки, біконічні горщики, зерновики тощо). Розкопані залізоплавильні печі відправлені до музеїв Москви, Ленінграда і Києва.

    В селі діють загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитсадок «Пролісок», ФАП, клуб-музей, бібліотека, відділення зв'язку, заклади торгівлі, АТС на 100 номерів. В селі проживає 1318 осіб, з них 420 - пенсіонери. Найстаріша жителька – Мельник  Марія  Степанівна , якій виповнилося 90 років, а з чоловіків Пилипишин  Микола Олександрович, якому виповнилося 90 років.

    Важливу роль для села мала паромна переправа через Південний Буг, яка діяла, до 1963 року. У1964 році збудовано Гайворонську ТЕС і міст, що сполучив Гайворон і Солгутове. Значна частина солгутівців працює на підприємствах, в організаціях і установах районного центру.

    В Солгутовому народились різьбяр і художник Г.Г.Пилипишин, заслужений працівник лісового господарства України І.Й.Пилипишин, заслужений працівник культури України Д.А. Пилипішин, художник В.І.Пилипишин, який нині проживає в м. Санкт-Петербурзі. Тривалий час в селі проживав учитель, поет, автор збірок поезій К.К.Лесьєв-Лесь.

 

ПОГЛЯД КРІЗЬ ВІКИ

Шановний читачу!

Перед тобою невелика за обсягом, але глибока і ґрунтовна за змістом книга. Вона написана розумом і серцем людини, що жила і працювала в Солгутовому, а тепер мешкає у сусідній Котовці.

Катерина Йосипівна Волошина - краєзнавець за покликанням, дослідила минувшину села Солгутового, яке гніздиться на похилому піщаному та скелястому берегах сивого Бугу. Автор розповідає, що з незапам'ятних часів на берегах річки Буг (греки її ще називали Гіпаніс) жили хлібороби і скотарі, мисливці і рибалки. Родючі ґрунти, велике розмаїття фауни і флори робили цю місцину привабливою для завойовників. Жили тут люди з роботящими руками і щедрими серцями. Але їхнє мирне життя не раз порушували чужоземці. У давні часи це були турки і ногайські татари, а в XX столітті - німці і румуни.

У спогадах старожилів ви почуєте і про турецьку фортецю, що стояла на скелястому березі, і про багаті скарби, що десь тут заховані. Та хто знає чи віднайдеться коли-небудь те срібло і золото чужинців. Проте найбільший скарб цього поселення - жителі. Завдяки їм на солгутівських полях колосяться хлібні ниви, квітнуть гречані і соняшникові масиви, шумить верховіттям сосновий ліс. А в центрі села стоїть найдавніший в районі православний храм - оберіг християнської віри і моралі. Сюди ідуть солгутівці помолитися Богу, розкаятись у гріхах, прийняти святе причастя і стати на шлях спасіння своєї душі.

Книга «Краснопіль-Гута-Солгутове» - це гарний подарунок К.Й. Волошиної до 235-річчя з дня першої писемної згадки про Солгутове. Сподіваюсь, що вона знайде дорогу до читача і буде належно ним оцінена.

Олексій Павличук, журналіст, член Всеукраїнської спілки краєзнавців

"ВІТЧИЗНА ТИ МОЯ, МАЛА..."

Милий отчий краю Красеню-розмаю, 

Ти один в моєму серці,

Іншого не знаю,

К. Лесьєв-Лесь

Якщо ви приїдете в Гайворон, вам люб'язно запропонують пройтись до мосту через Буг і помилуватись рікою та її берегами. На захід широко, мальовничо розлилось водосховище. Навесні сотні диких качок (крижнів) вкривають чорними цятками холодне темно-сіре плесо. Зрідка злетить чайка

А от зо дві, зо три пари лебедів залишаються на зимівлю нижче Гайворонської ГЕС, де вода не замерзає в найлютіші морози. Ці птахи пробуджують особливу симпатію своєю красою і деякою незвичністю, адже появились у нас років 20 тому. Раніше вони зимували в дельтах причорноморських річок.

Більш темною звивистою смугою на водосховищі виділяється старе русло річки, де на глибині взимку залягає риба.

Високо здіймаються кручі правового берега Південного Бугу. На стрімкій прямовисній стіні білою фарбою закоханий сміливець вивів велетенськими буквами: "Люблю Мальвіну!". Такий порив закоханості не може не розчулити нас, тим більше поета. Тому, гортаючи поетичний збірник Костянтина Лесьєва-Леся, ми схвильовано читаємо: 'Люблю Мальвіну!" Що втілено в ті слова — Щаслива зустріч? Сум прощання? Б'є в берег хвиля Бугова. Та не змива слова кохання.

Костянтин Костянтинович проживав і вчителював у Солгутовому, що на правому березі Бугу. Рідне село він оспівав у своїх поезіях. Тут його будинок височіє на крутосхилі:

 

Люблю свій дім — притулок і фортецю,.

Тут затишок і злагоди тепло,

Тут рідне все мені і миле серцю,

Що ніжністю, як ружа розцвіло.

Люблю життя, його хвилину кожну!

Приймаю і вітаю все земне,

їй Богу, не любить його не можна,

Як усвідомиш, що воно одне.

 

       Лесьев-Лесь був членом обласної' літературної студії "Степ", головою районної літстудії "Джерела". Поезії його публікували державні видання: "Культура і життя", "Робітнича газета", "Перець", "Радянська жінка".

 

«Я ТАК ЛЮБЛЮ ХОДИТИ В СКЕЛІ"

 

   Ми ж з мосту стежкою ліворуч звернемо на крутизну. Неподалік помітимо видовбану ямку, тут є невеликі поклади білої глини (каоліну) і хтось собі викопав кілька відер. Раніше білу глину для побілки носили або возили з копалень, що нижче за течією, в яру поблизу Соломії. Нині її добувають в інших селах у кар'єрах, продають всім, також і жителям Солгутового. Нас же цікавить урочище Скелі, в якому збереглась первозданна природа. В долині — ріка з порогами, з невеличкими заводями, де на кам'яних брилах вигріваються повільні черепахи.

Перетинаючи кристалічні породи, річка набуває напівгірського характеру, утворюючи пороги з шумовинням. "Дивитись на поріг з берега — одне задоволення. Ловити біля нього рибу — ще більша втіха, бо тут завжди стоїть головень, приходить щука. Шкода, що з кожним роком у Бузі риби стає менше. Раніше, коли в кар'єрі лунав вибух, уся річка ставала срібною: одночасно скидались тисячі верховодок", — пише М. Віденко у книжечці "Мандри синьою рікою". Назви "пороги" в нашій місцевості не почуєш, але є "брояки". Це слово означає не запруди каміння, а вируючу воду, яка долає перепони — пороги.

Білопінні брояки зачаровуючим шумом наповнюють глибоку і широку улоговину. В заплаві розкидані нагромадження валунів; їх віками омивала, відшліфовувала вода. Раніше тут (ближче до солгутівського берега) і пролягало русло. В затінку сріблястих верб знаходить затишок різноголосе п гаство. Манить рослинне царство: цілюща лепеха (аїр) вкоренилась вздовж берега, яскраво квітнуть жовті півники. Зрідка зустрінеться чарівна орхідея-зозулинець. Є, звичайно, і частуха, і сусак, і слабник водяний. На лузі квітнуть рожеві волошки, пахне м'ятою, голубіють петрові батоги.

У водах Південного Бугу водиться чимало видів риби: лящ, короп, плітка, рибець, в'яз, чехоня, карась, судак, окунь, йорж, щука, сом. Та майже ніколи не впіймаєш раніше поширених риб: вирезуба чи вусача. Відомо, що кожна велика риба, крім судака, ходить на нерест у верхів'я ріки на теплі, прогріті сонцем мілини. А міцні греблі якраз і перетинають шляхи їхніх споконвічних міграцій.

Михайло Віденко у дорожніх нарисах звертає увагу на такий факт:" У Швеції в дні нересту, коли рибі потрібна цілковита тиша, у кірхах над озерами не дзвонять дзвони. Традиція".

У нас такої традиції немає. Мабуть, позначаються багатовікові уявлення про невичерпність природи. Начебто й не проти спеціалісти кар'єру не турбувати рибу. Та повинен бути скоригований графік вибухових робіт. Справа у тому, що поняття "час нересту" дуже широке. Щука відкладає ікру тільки но лід тане, а короп — аж на початку червня.

За кількасот метрів від берега здіймаються кручі (вихід гранітного щита на поверхню). Вони вкриті лишайниками, мохом, прикрашені очитками, молодилом. Де ледь товщий шар ґрунту, яскравими стрілками - суцвіттями проросла запашна дивина фіолетова. На височині трапляються рідкісні рослини: ковила волосиста, подекуди - ковила пірчмота, шафран, сон чорніючий; реліктові — горицвіт весняний, півники угорські, волошка руська тощо.

Відкриті крутосхили змінюються заростями кленів, в'язів, глоду груш-дичок, вишень, черешень. Часто можна зустріти потішне створіння — білочку або поспостерігати, як купається в джерельці, що б'є з-під каменя, чорний дрізд.

У Скелях чимало чарівних принад не лише для вчених - орнітологів чи флористів, а й для відпочиваючих. Правда, навпроти — Гайворонський гранітний кар'єр дещо порушує ідилію. Щотижня опівдні потрясає він вибухами землю і повітря. В кар'єрі, ніби на ілюстрації в підручнику географії, ми маємо можливість розглянути геологічний розріз поверхні Землі. Є щось у цьому таємниче і неприродне.

Млин пана Дистеля, перебудований, переобладнаний. Любителі таємничого подейкують, що власник млина в солгутівських скелях заховав скарби, інші стверджують: навідувався його син і відшукав батьківський спадок. Нам же достеменно відомо, що вчителі-ботаніки з учнями шукають тут рослини-первоцвіти: проліски, підсніжники, шафран. Та не зривають їх для букетів. Спостерігають, фотографують, замальовують.

Вдалині видніється гребля гідроелектростанції, яку ввели у дію в 1964 році (потужність 6300 квт). Це вирішило дві важливі проблеми, як для Гайворонського району, так і для с. Солгутового — налагодження дорожнього сполучення та забезпечення електроенергією виробництва.

Електричне освітлення в домівках здавалось справжнім дивом. Відійшли в минуле довгі зимові вечори, коли в напівтемряві вечеряли при гасовій лампі, а також шили, прали, розчиняли тісто на хліб, а діти, сліпаючи, готували домашні завдання. Стіни покривались масною

кіптявою, гасовий чад наповнював оселю, не вистачало свіжого повітря.

З появою електричного світла радість невідомого, нового та водночас доброго, ясного, набагато кращого, ніж вчорашній день оселилась у кожній домівці. Дарма гумористи Тарапунька та Штепсель іронізували: в Гайвороні споруджено настільки малопотужну електростанцію, що ніяк для неї не віднайти міні-турбіни. Насправді ГЕС-трудівниця відігравала і відіграє важливу роль в економіці району, особливо в скрутну годину.

СТАРА ФОРТЕЦЯ

При в'їзді в Солгутове зі сходу, звернувши на найнижчий провулок Гранітний, ми побачимо западину шириною метрів п'ятнадцять і довжиною метрів зі сто. Мешканець села Петро Федорович Куцак розповідає, що за переказами старожилів на цьому місці турки, захопивши наші землі, виставили сторожовий пост. Це був видовбаний прохід до самого обривистого берега, власне, спостережний пункт, а сховище-укріплення подалі. Переповідають, що в тій криївці до біса турецьких загарбників привалило ґрунтом, камінням. Закономірно виникає запитання, в яких роках турки почувались на нашій землі господарями? З 1774 року по 1793 рік - останнє панування турків у нашому Прибузькому краї.

Принагідно заглянемо у своєрідний календар — нашого невільницького минулого. Згідно з історичними документами територія Східного Поділля, зокрема Солгутове, віками перебували під гнітом інших держав.

З 60-років 14 сторіччя наші землі входили до складу Великого князівства Литовського. (За кілька десятків кілометрів на південь від Солгутового проходив Кучманський шлях, яким не менше 33 нападів здійснили татари на Поділля у 15 столітті). З 1569 року — під владою Речі Посполитої (Люблінська унія).

У18 ст. — Поділля зазнало 35 нападів татар.

З 1672 року наш край належав до турецької Османської імперії. З 1698 року — знову підвладні Речі Посполитій, з 1774 року — ми в "обіймах" Туреччини, з 1794 року — наші землі у складі Російської імперії. Ми знаємо, що Поділля впродовж віків зазнавало незліченних грабіжницьких набігів татар, Останній напад татарської орди датований 1768 роком.

 Повернемось до вищезгаданого: про турецький сторожовий пост. У 1901 році етнограф Юхим Сіцінський писав, що в кінці села Солгутове збереглися шанці, рови — це є підтвердженням переказів про те, що Солгутове було укріпленням стародавнього міста Краснополя.

Однак не зрозуміло, в якому кінці села збереглись (на той час, 1901 рік) оборонні споруди.

На західній околиці трапляються незначні заглибини або підвищення ніби-то неприроднього походження, але найвірогідніше - то колишні піщані кар'єри або насипи доріг. Можливо, на сході і знаходились укріплення, а не лише спостережний пункт?

У наших історичних пошуках цікавою видається оповідка Івана Миколайовича Ратушняка, який народився і довгий час проживав на провулку Гранітному. Іще малим він чув від старих людей: в районі вищезгаданої западини знаходилась турецька фортеця, довгий час тут зберігались і вали.

До сьогоднішнього дня на березі залишилось дві криниці, сюди підземеллям турки поночі ходили по воду.

На місці фортеці колишній директор Солгутівської школи М.М. Ставчанський у 50-і роки XX сторіччя знайшов разом з учнями декілька старовинних предметів і звернувся до спеціалістів у Києві. Археологи визначили, що знахідки турецькі. Чи пов'язані між собою стародавнє місто Краснопіль і турецька фортеця, поки що не знаємо.

Ми стоїмо на крутих скелях над Бугом. Не так багато джерел під скелями в межах села Солгутове.

Із досліджень Н. Долгової та Р. Свідерського знаємо, що Степан Руданський та Анатолій Свидницький у період з 1851 по 1855 рік, навчаючись у Кам'янець-Подільській духовній семінарії, приїздили у Струньків (Гайворон). Тут вони гостювали у матушки Єлизавети Княгницької. Закохувались у її милих доньок, які брали участь у збиранні українського фольклору.

Відпочиваючи на Бузі, хлопці й дівчата перебирались на солгутівський берег, де пили воду з джерела під скелею. І хто знає чи не солгутівські краєвиди, зустрічі з цікавими людьми надихали на творчість талановитих юнаків. А побалакати було з ким: біля двох млинів збиралось чимало бувалого люду.

А. Свидницький у своїх фольклорно-етнографічних нарисах настільки правдиво описав наше Східне Поділля, що зримо постають картини життя XIX сторіччя. Це та скарбниця, із якої черпають історики, краєзнавці, це ті звичаї, явища, на тлі яких розвивались і події в Солгутовому.

Нам близький гумор С. Руданського: буває настільки важко, що лише гумор і рятує. Наведемо, як зразок, його гумореску "Не мої це ноги"

 

Серед лісу, серед гаю

У неділішній обід

Заснув мужик у чоботях,

Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,

Разів кілька позіхнув,

Разів кілька босі ноги

З подивлінням повернув.

Не мої се, — каже, — ноги,

Присягаю на чім світ,

Бо мої в чоботях були,

А сі — босі, без чобіт".

Поетове незабутнє "Повій, вітре, на Вкраїну" лине чудовою піснею по всій країні. Надихнула його на ці рядки Марія Княгницька, з якою зустрівся в Гайвороні, відпочивав у Солгутовому.

Повій вітре на Вкраїну,

Де покинув я дівчину

Де покинув чорні очі,

Повій, вітре, з полуночі.

 

ХРЕСТ ПАМ'ЯТІ

На найвищій вулиці Гагаріна на верхній перії, на садибі Євдокима Кириловича Гончарука, зберігся старий залізний хрест на кам'яному підмурку, який щорічно освячувався нині покійними господарями обійстя.

Як розповів Станіслав Олександрович Древіцький, який проживає по сусідству, тут, певно було кладовище, бо копаючи погреби, ями, люди натрапляли на поховання. Дехто говорить, що десь і був тут храм. Можна припустити, що це костьол, про який згадує священик та етнограф Юхим Сіцінський у "Трудах Подольського Єпархіального історикостатистичного комітету".

Нещодавно Олександра Дем'янівна Коваль, яка мешкає поряд зі старим цвинтарем,

 розповіла, що то польські поховання. Її онук Тарас Якович Коваль також знаходив людські

кістки на городі. В дитинстві він з хлопчаками відсунув великий камінь, за ним відкрився

прохід до Хреста. Там, мабуть, є склеп Гадають, що поховано в могилі священика.

 Ми можемо дійти висновку якщо існували костьол і польський цвинтар, значить тут (не менше ніж 150 років тому) проживали поляки.

Щодо національностей: Юхим Сіцінський 1901 року "в "Трудах.,." зазначав: "В Солгутові жителів 1021 чоловічої статі і 995 жіночої статі. Всі — малороси. Є в селі і євреї 25 чоловічої статі і 46 жіночої статі".

У першій половині двадцятого століття в селі євреї ще проживали. Читаючи спогади одного з перших комсомольців І.Г. Ліщука, ми зустрічаємо єврейські імена та прізвища (Йосип Лернер і Муня Рабинович). Згодом дехто з них змінив віру на православну, інші виїхали із села.

В наш час за національним складом село Солгутове українське, інші національності складають незначний відсоток. Цікаво порівняти кількість населення в різні часи.

У 1901 році солгутівчан налічувалось трохи більше двох тисяч, в 1965 році проживало 3014 громадян, у 1972 — 1797, у 2004 — 1440 громадян.

 

 

ДЕ БУЛИ ВОДЯНІ МЛИНИ

Продовжуємо подорож. Там, де вулиця Гагаріна перетинається розлогою балкою, відкривається вид на чудовий бір. Спустимось вниз до річки. Тут на горбі проживав відомий на всю округу коваль Яків Пилипишин. З'їжджались до майстра чоловіки з ближніх сіл і необхідну справу зробити, і просто погомоніти. А ми направляємось "до німця". Не дивуйтесь, ніякого німця ви не зустрінете. Так називається місцина на пологому березі під старими вербами. Дивна назва, але, мабуть, не випадкова.

Та що за гомін, музика? Якщо це 7-го липня, то зрозуміло, — свято Івана Купала.

Там дівчина ходила

Прекрасна, мов калина,

Цар-зілля збирала,

 У вінок вплітала —

До Маковія зберігала, —

Пише про купальські звичаї солгутівчанка Валентина Хілько. Вона радить дівчатам:

Схід сонця не пропусти,

Водиці цілющої принеси,

В любистку скупайся.

Та часу не гай,

Росу не забудь позбирай,

У ніч на Івана Купала

Все зело шепочеться любо:

"Зустрінеш милого друга".

Молодь веселиться. Хлопці стрибають через багаття. Дівчата пускають за течією вінки... загадують долю, судженого. Ми ж попитаємо, чому так назвали бережок. Молоді сміються і відповідають: "Так кажуть".

Від Килини Василівни Золотової я вперше дізналась, що там проживав німець у гарному будинку з колонами. Недалеко стояли його млини. Мливо перевозили коні-важковози, теж "вихідці" з Німеччини. Ще пан мав земельні володіння за урочищем Ференчиха, там же розміщувалось тваринницьке господарство.

Коли знаєш, що Гайворонський млин належав пруському підданому Дистелю, то перше, що спадає на думку, а чи не він проживав у с. Солгутове і володів ще двома млинами. Ні прізвища, ні імені власника солгутівських млинів селяни не пам'ятають, а про нього самого можна почути скупу розповідь. Наприклад, в сім'ї Михайла Федоровича та Надії Михайлівни Дідурів розповідають: "Німецький пан, міцної статури чоловік, гарно одягнений, полюбляв у свята прокататись через село на ресорнику, осипаючи цукерками зграйки дітлахів, що бігли за екіпажем".

Михайло Федорович пригадує: конфіскований німецький маєток слугував радянській владі за адміністративне приміщення. Запам'яталось багатьом селянам невидане диво — рояль, який згодом передали до клубу ім. Воровського в м. Гайвороні. Відомо також сімейству Дідурів, що під час румунсько-німецької окупації 1941-1944 рр. приїздила із-за кордону донька німецького пана Маня, сподіваючись на повернення маєтностей. Проте, знайомий, який раніше служив у її батька, порадив швидше тікати — поки не дізнались партизани про приїзд панянки. Якось журналіст і краєзнавець Олексій Павличук передав музею історії с. Солгутове записи спогадів уродженця села підполковника Івана Григоровича Ліщука про його комсомольську юність і... ми дізнаємось, що маєток та два млини належали Гансу Кноблаху (Коноблану), який загинув у сутичці з партизанами під Соломією (під час громадянської війни).

Про інших солгутівських землевласників поговоримо, коли завітаємо до музею села і познайомимось з деякими документами.

Поки що нагадаємо про "долю" німецьких млинів, які прослужили до 1964 року. Перед тим, як збудувати електростанцію, млини розібрали. У панському будинку довгий час розміщувалась сільрада та контора колгоспу, а пізніше там був дитячий садок. Простояла ця будівля до кінця 50-х років.

Напевне, так і помандруємо нижчою вулицею Набережною. Пройшовши на захід метрів триста, нам доведеться зупинитись і бажано підійти до берега. Можна присісти в прив'язаний до кілочка човен і поринути думкою в недалеке і в далеке минуле.

                         

ПОЛІЖОК

 

Навпроти знаходиться залитий острів Поліжок, який з'єднувався з сушею (з селом) греблею.

У 1949 році відомий археолог В.М. Даниленко відкрив між містами Вознесенськом і Хмільником 50 поселень буго-дністровської культури (2 половина VI — початок IV тис. до н.е.). Серед них поселення Гайворон—Поліжок. Археологічний шар цього поселення залягає в делювіальному жовтому суглинку або в перехідному горизонті. Кам'яні вироби, в основному, мікролітичні. Добре представлені предмети з кістки: наконечники палиць-копачок, рибальські гачки, рогові мотики- кайли. Виявлені також мотики з поперечно поставленим лезом, виготовлені з трубчастих кісток, а також ножі з ікол кабана та кам'яні бруски.

У 1960-61 році на Поліжку працювала наукова експедиція, яку очолював той же В.М. Даниленко (нандидат історичних наук—на той час). Археологи знайшли на острові багор для вилову риби, керамічні вироби, срібні сережки та інші жіночі прикраси. Експонати були відправлені у Ленінградський Ермітаж, Державний історичний музей у м. Москві, Інститут археології Академії наук України, м. Київ.

У науковій літературі острів називають по-різному: "Гайворонське поселення", Тайворонський Поліжок", допускаючи неточність, тому що острів знаходився біля Солгутового і з'єднувався із сушею — греблею, його землі належали Солгутівській сільській раді. В археологічних розкопках на острові брали участь і гуртківці Солгутівської школи під керівництвом учителя історії Бориса Григоровича Рабінчука. В описі археологічних розкопок гуртківці зазначають: "На острові знайдено сліди і матеріальні пам'ятки неоліту (6 тисяч років тому), трипільської культури".

У книзі "Історія міст і сіл України. Кіровоградська область'' на стор. 200 написано "Поблизу Солгутового виявлено поселення трипільської (III тисячоліття до н.е.) та ранньослов'янської черняхівської (ІІ-ІV ст. н.е.) культур". Потребують уточнення повідомлення про знахідки буго- дністровської та трипільської культур: чи були обидві представлені на острові Поліжок, чи лише одна, адже вони дуже близькі у часі, а то й існували паралельно. Нам невідомо, де виявлено поселення черняхівської культури, найвірогідніше — це на лівому березі, на території Гайворона, як написано, в супроводжуючій записці до знахідок Черняхівської культури в Гайворонському краєзнавчому музеї. Солгутівський Поліжок отримав іще одну назву "Острів Залізний". Чому?

(Розміри острова — 250 метрів у довжину, ширина коливалась у межах 50-100 метрів). Вченими встановлено, що в VІ-VІІ ст. н.е. тут проживали стародавні слов'яни-ремісники, які виплавляли залізо в невеликих глиняних печах (глина — глей, з якої мурували печі, відзначалась найкращими якостями). Потім залізо переплавлялось у більших кам'яних домницях. Знайдено 25 малих залізоплавильних печей і залишки трьох домниць.

Із книги П. Кизименка "Пам'ять віків" (стор. ЗО) ми дізнаємось, що на острові Залізний (Поліжок) знайдено до 20 видів ковальських виробів. Варто звернути увагу на таку думку: археологи були впевнені: руду для виплавки перевозили човнами із Антоньового. Але... Колишній член гуртка "Червоні слідопити" Петро Куцак, як опонент, запитує: "Як могли доставляти руду проти течії, долаючи численні пороги? (Можливо, порогів на гой час не було?). Петро Федорович на дачній ділянці (на західній околиці Солгутового) під час обробітку землі знаходив шматки руди з великою питомою вагою (важчі за камінь). Чи не звідси, вниз за течією (без порогів) переправляли ремісники човнами руду на Поліжок?

На тому ж самому місці (на дачах) знайдено шматочки шлаку із вмістом заліза... Значить й тут у певний період існувало залізоплавильне виробництво. Селяни ж пригадують часи розкопок з усмішкою. Зібрались на той час чоловіки біля магазину, потягують пивце. Розмовляють. Між іншим, один інтригуюче повідомляє, смакуючи кожним словечком: "Знаєте, розкопали на Поліжку бочку з вином, а воно загусло, хоч ріж ножем". Вірить і не вірить тому Володимир Бутковський. А кортить скуштувати вина, застиглого, немов мармелад! Не витерпів — направився на Поліжок. На жаль, його сподівання не справдились...

Сусідніми селами блукали неймовірні чутки: роздобули вчені скелет велетенської людини. Ще й зараз один чоловік розповідає: "Перевозили знахідки паромом, наповнивши тим скарбом підводу. Показали мені гомілкову кістку, я взяв і приклав до себе, а вона мені якраз до пояса! Перепитуєш: "Можливо, то якоїсь тварини кістомаха?" "Ні!"—ображено заперечує - видно, що людська!".

Багатьох я розпитувала, чи не чули про знахідку. Не чули, не знають, не вірять. Та момент істини настав: Іван Миколайович Ратушняк повідомив — дійсно кістяк знайшли, висота чолов'яги 2 м 10 см.

У другій половині XX сторіччя Поліжок та мальовничі береги уподобали відпочиваючі з Мурманська.

Квартирували у солгутівчан, зав'язувались знайомства, дружба. Мурманчани з превеликим задоволенням

купались в теплих чистих водах Бугу, вигрівались на зеленій мураві або на численних гладеньких валунах.

  Завзяті рибалки прокидались на світанку повудити карася, плітку, линка, а кому пощастить — судака або щуку. Солгутівчани смакували мурманськими морськими гостинцями: зубаткою, палтусом.

За розмовою ми не зчулись, як уже опинились "коло катера". Коли утворилось водосховище, між Солгутовим та Гайвороном курсував тут невеликий катер. Назва "коло катера" закріпилась. А ще раніше, до того як збудували міст, діяла паромна переправа. Скільки люди пам'ятають, ближче до подвір'я Степових стояв і стоїть Хрест із розп'яттям Ісуса Христа. Чи тут чиясь могила? Припускають, що на честь Конона Степового, кавалера Георгіївського Хреста споруджено Хрест.

Та ближчими до Істини видаються міркування Петра Бутковського: "На заході при в'їзді в село височить Хрест, звідси й назва Хрестова гора. Другий в'їзд знаходився в центрі села біля паромної переправи. Діставшись у Солгутове із ближніх сіл, щоб переправитись на Гайворон, або прибувши з Гайворона, подорожні підходили до святого місця, звертались з молитвою до Господа і запевняли, що входять в Солгутове з найкращими намірами та побажаннями".

Принагідно зазначимо: П.В. Бутковський — колоритний поет, полюбляє жарти, гостре слівце:

На Водохреща біля броду

Народ зібрався.

Попи святять воду.

Гриць на молодиць задивився — і в ополонці опинився.

 Коли ж на печі він сушився.

Дід Заєць унизу хвалився:

Колись і я, заглядаючись на вроду

Не раз одміряв того броду.

 

Варто також прислухатись до думки О .Я. Моронделя: "Сотні літ тому село Солгутове від Хрестової гори розросталось на схід (понад берегом і ближче до води). На час встановлення Хреста з розп'яттям Ісуса село якраз тут і закінчувалось, і лише згодом, після дальшого заселення на схід, Хрест опинився в центрі села. До речі, західну половину села від хреста з розп'яттям Ісуса називають Кутяна, східну половину — Гора.

 

                  

У РОКИ ЛИХОЛІТТЯ

Річка Південний Буг упродовж віків служила кордоном при перерозподілі українських земель, а у воєнні роки — рубежем, за який полягли тисячі воїнів. Не виняток — і Велика Вітчизняна війна.

У1941 році під натиском фашистів наші війська відступали з тяжкими кровопролитними боями. Багато частин і з'єднань потрапили в полон. Знеможені радянські воїни відходили до Бугу. Скільки їх полягло на полях — в золотих пшеницях, скільки жертв прийняв Буг?! Не злічити. Одна з найсумніших сторінок війни кров'ю захисників писалась в нашому краї і завершилась трагедією в урочищі '"Зелена брама" (у Новархангельському районі), де у ворожому вогненному кільці опинилися дві радянські армії (6-а і 12-а) на чолі з командуючими.

Як же перед тим розгортались події в районі Солгутового? Передбачаючи неминучий відхід за Буг, командування наказало збудувати дерев'яний міст навпроти Гайворонської водокачки.

Настав час, коли день і ніч невпинним потоком переправлялись по цьому мосту підрозділи Червоної Армії на лівий берег. Невтомний паром теж перевозив бійців, гармати та інше бойове спорядження. Використовувались човни, збивались плоти. Під невіцухаючим смертельним вогнем здригалась земля і високо виривалась, здіймалась порудівша від крові вода. Відступаючим радянським військам довелось підірвати міст, хоча значна частина бійців ще підходила до солгутівського берега, із заходу німці уже вдерлись у Гайворон. Звернемось до спогадів учасника тих грізних подій Семена Сергійовича Дерев'яшкіна, який брав участь у боях у липні 1941 року, а в 1969 році відвідав Солгутове та Гайворон.

У липні 1941 року він разом з бойовими товаришами прикривав відступ радянських військ: "Наша 3-я рота 94-ой стрелковой дивизии с пулеметньїм и артиллерийским полком прикрывала отход нашей дивизии от реки Днестр до города Гайворона. Все воинские подразделения на сутки раньше форсировали реку Буг в районе Солгутово-Гайворон и заняли оборону Гайворона и близлежащих деревень на левом берегу. В зто время 3-я рота находилась в пятидесяти километрах от Гайворона, сдерживая натиск противника. Нечером 27 июля бьіл дан приказ об отходе.

Наша часть утром 28 июля вступила в южную часть села Солгутово третьья рота развернула оборону в западной части деревни Солгутово. Завязался бой, которьій продолжался до 12 часов дня. Сильї неравньїе, мьі вьінужденьї бьіли оставить оборону и под обстрелом переправились через Буг

Переправа бьіла очень тяжелая. Бурное течение реки, камни, обстріл, плыли с трудом. Одни из моих товарищей погибли во время в селе Солгутово, в том числе командир третьей ротьі Банадик Александр. Другие погибли при переправе.

 

Я уверен втом, что Вьі будете достойны тех, кто, защищая Родину, дал им право на счастье

Офицер запаса С. Деревяшкин, г. Донской, Тюменская область".

З кінця липня 1941 року до середини березня 1944 року Солгутове перебувала під окупацією румунської армії.

По річці Буг встановили кордон між німецькими та румунськими володіннями. Сільське господарство занепало, частина полів взагалі не оброблялась, використовувалась лише ручна праця. В оселях — бідність, в душах одночасно острах і непокора. Постійна загроза смерті супроводжувала підневільне життя солгутівців.

Відчайдушні сміливці працювали в Гайворонському підпіллі, серед них і солгутівці, які, наприклад, допомогли переправити в партизанський загін радіостанцію. Воювали з окупантами в партизанському загоні "Буревісник" Василь Леонтійович Бабчук, Василь Петрович Коваль та інші.

Після поразки під Москвою в сорок першому, яка ознаменувала крах фашистського плану "блискавичної війни", після нищівного розгрому в Сталінграді і розігнутої Курської дуги, гітлерівська армія відповзла за Дніпро, сподіваючись на відродження успіху. Та часи змінилися, йшов 1944 рік. Грізною лавиною просувались вперед радянські війська, очищаючи від ворога рідну землю. По німецькому фашизму дзвонили похоронні дзвони.

Німецькі окупанти, зачувши, що пахне шмаленим, покидали м. Гайворон. Навантажившись награбованим добром, вони скупчились біля паромної переправи на Солгутове. Втім, довелось асе залишити на лівому березі, тому що радянські війська швидко наближались. Фашисти тепер думали про одне - як залишитись живими.

У нічній моторошній тиші 9 березня 1944 року лунали постріли — лютуючі бузувіри розстріляли 41-го жителя Гайворона.

На заході розбомбили залізничний міст — полум'я палахкотіло, грізно осяваючи нічне небо.

У Солгутовому перед відступом окупанти (мадьяри) задумали лихе — спалити людей у церкві. На щастя, це їм не вдалось, бо дізнались про запланований злочин наші розвідники, які туманного ранку 12 березня проникли в Солгутове. Напевне, їхні донесення допомогли прискорити наступ радянських частин та зарадити трагедії.

У районі Гайворон—Солгутове виявив добровільне бажання форсувати річку Південний Буг Степан Филимонович Алешкевич, родом з Білорусії, пізніше він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Під шквальним артилерійським і кулеметним вогнем противника розвідник 163-ї стрілецької дивізії на колоді з групою розвідників переправились на правий берег ріки Південний Буг. Вони зходу зав'язали бій з переважаючими силами противника для розширення плацдарму на правому березі І надали можливість переправитись решті підрозділів полку.

 

У МАЙСТРА РУКИ ЗОЛОТІ

 

Там, де сходяться вулиці Набережна та Леніна, стоїть будинок, в якому 1949 року народився Григорій Григорович Пилипишин — скульптор, художник, таксидерміст. Безмежно закоханий у природу, він сам — дитя природи. Його талант не міг не прорости, не розквітнути. Змалечку І риша сприймав світ, як чарівне царство, а не як буденність. Тому но дивно, що ніби-то рутинну справу — виготовлення чучел - він перетворив на мистецтво.

Митець зберіг пластичність, своєрідність рухів і поз, притаманних кожній тварині. Так що термін "чучело" навіть ображає любовно відтворену анімалістичну скульптуру. Самодіяльний художник, скульптор досяг вершин професіоналізму. В його скульптурах на мить застигло життя: зле і добре, смішне і сумне. Таке скороминуще і вічне. Солгутове може пишатись своїм земляком. З його творами є можливість познайомитись у народному самодіяльному музеї, що в Гайворонському Будинку культури.

В Солгутовому народився і проживає молодий художник Юрій Йосипович Заєць—художник милістю Божою. Дуже вразливо сприймає природу, тому не дивно, що його улюблений жанр—пейзаж. Милуючись картинами художника, забуваєшся і не віриш, що небо і вода — то нежива природа. Під пензлем митця, ніби під променем, оживають блискучі тримтливі листочки і хвилююче мерехтить відображення згасаючого сонця у мінливих водах Бугу. Точніше і яскравіше сказав про це Павло Тичина: "Мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика".

Великою любов'ю наповнене серце художника. Хоч за що б він узявся: чи за живопис, чи різьблення, чи скульптуру, — вражає майстерність, досконалість, вишуканий смак.

 

БІЛА ХАТА, СОЛОМ'ЯНА СТРІХА

Вже ніхто не пам'ятає Глухого Дмитра, а старожили його іменем називають яр, який перетинає вулиці Гвардійську, Молодіжну, Леніна і тягнеться до Бугу. Віднедавна цю частину узбережжя називають Рижняки. Раніше тут копали сіруватий глей і виробляли лампачі для будівництва, які відзначались особливою міцністю. Трохи далі збирали річковий пісок "журавлики" для своєрідної штукатурки "чамур", що нагадує сучасну штукатурку "під шубу". Крім піску в розчин добавляли білу глину та клейстер із житньої муки — "шліхту".

Якщо зайшла мова про будівництво, то треба зазначити, що селяни користувались ще одним видом штукатурки - із кар'єрного "жовтого" піску. Гумовими формами-печатками наносили малюнок: квітковий орнамент, хвильки, лінії. Стеля нагадувала за малюнком шахову дошку.

Дах (верх) вкривали околотами (два зв'язаних довгих жмути соломи). Багатші могли собі дозволити жерстяні покрівлі, потім появилась черепиця. Згодом для покриття даху використовували інтерніт і, насамкінець, — шифер.

Десь наприкінці 50-х - початку 60-х років у солгутівському колгоспі налагодили виробництво шиферу, однак згодом воно припинилось чи із-за низької якості, чи через високу собівартість.

Із Прибалтики "спекулянти" привозили покрівельні матеріали. Деякий час Гайверонський промкомбінат виготовляв черепицю та невеликого формату жерсть.

Димар-бовдур плели із лози і обмазували глиною. Він мав такі розміри, щоб всередину залізти людині, при потребі обмести від сажі і обмазати глиною із середини.

Підмурки із каменю не закладались. Навколо будівлі внизу вимощувалась із глини призьба, інколи такої ширини, що влітку можна було й полежати, відпочити на ній.

Із господарських приміщень будували хліви, возовні, клуні, катраги

  • ями (з накриттям у вигляді даху) для зберігання картоплі або буряків. Заможніші селяни зводили приміщення із колод, деревину привозили з Чорного лісу біля Саврані.

Стіни в хатах та в шопах (сараях) плелись з лози, по кутках ставились дерев'яні слупи, а горизонтально закладались бруски — риті. Інший варіант зведення стін із вальків — великих зліпків глини з соломою

  • і останній варіант із формованого глиняного розчину — лампачів.

Знадвору хати білили по штукатурці. Хліви по рудій глині (без штукатурки), фарбували червоною глиною. Дуже гарно виглядали такі будівлі, коли вгорі під дахом білилась горизонтальна широка смуга, потім йшла синя бинда (фарбована синькою), а вся стіна — насиченого червоно-коралового кольору. Не можна не звернути увагу на довгі загорожі із кам'яних брил, які подекуди залишились. Як же доставляли такі величезні та тяжелезні плити від річки до садиби? Волами. І тут мимоволі спадає на думку прислів'я: наробився, як чорний віл.

У селі живуть нащадки колишніх гончарів, їх так і називають Гончарами (а не за прізвищами), не відаючи про витоки слова. Років двісті тому, а, можливо, й раніше місцевий пан придбав собі сім'ю гончарів — в обмін на породистих собак. Обійстя майстрів займало зо два гектари. Тут проживає їхній нащадок Мотрона Симонівна Гвалткж. Так що, знайшовши старожитності: давній глечик, ринку чи макітру, можна сподіватись—то вироби солгутівських майстрів.

Керамічний посуд відійшов у минуле, але дещо залишилось — у кожній хаті є макітра, бо до смаку борщ, затертий шкварками, або мак, розітертий у макітрі.

Зверніть увагу на покрівлі будинків: у нашому краї зустрічаються красиві і практичні керамічні димарі. їх виготовляють в недалекому селі Вінницької області — Малій Кйріївці.

На початку XX століття в Солгутовому проживало багато заможних селян. Не зрівняти їхні достатки з панською розкішшю, проте все нажите важкою працею забезпечувало сім'ю.

і хата, і надвірні будівлі відзначались добротністю, тому не дивно, що є сім'ї, які зараз проживають у столітніх дідівських хатах.

На столі господарі мали скибку хліба, шматочок сала, кухоль молока. В неділю чи в свято господиня із зеленої мальованої скрині діставала барвисті хустки, яскраві очіпки, вишиті сорочки, рясні фалдовані спідниці та широчезні шаровари, гарної роботи чоботи (бажано бершадські). Вибриндювались дівки, славно одягались всі інші та йшли через все село до Храму. Після церковної служби по дорозі додому, бувало, завітають до рідні або кумів. Поки господиня готувала на стіл, чоловіки оглядали господарство, вели розмову, як посіяти чи зібрати і де ще прикупити реманенту. Вже й на тканій скатертині з'явились наїдки. Повсідались спочатку на довгі лави зі спинками попід стіною, решта гостей — на ослони прикриті пілками. Перехрестились, та й до того, що Господь послав, до обіду. Жінки крадькома глипали на хатнє убранство, нічого не втаїлось від прискіпливого ока. Як дрібно вишито червоно- чорний "хміль" на рушниках, як підібрано кольори, ніби веселкові смуги напідвіконницях.

А килим, купований на ярмарку в Хащеватому, виготовлений казавчинськими майстринями - ну прямо очі убирає. Пристарали люди добра! Дивись, у них посуд уже не в миснику, а в заскленому буфеті. Оце краса!

                        ГОЛОДНІЙ - 33-й

З етичних міркувань не називаємо прізвища нащадків солгутівського заможного селянства. Це достойні, культурні, освічені люди. Старші глибше і болючіше сприймають часи поневірянь і незгод. Залишились рубці на серці і образа. Доводилось килим запаковувати та в гною переховувати. На дитині побачать дві хустини, одну обов'язково знімуть. Так комуністичні начала запроваджувались першими комуністами села Солгутове. Вельми старались, чимало осідало в їхніх кишенях, не доходячи до державної казни. Цікаво, що більшість із "куркульських" дітей за радянської влади стали передовиками сільського та промислового виробництва і вбачають у великих колективних державних сільгосппідприємствах переваги над дрібним господарюванням.

Коли ж набат Великої Вітчизняної закликав народ на захист Батьківщини, всі солгутівчани: і вихідці із заможних сімей і бідніших — з однаковою вірністю захищали рідну землю, і не зраджували її не лише на ділі, але й в думці.

Звертаючись до періоду, коли Україна входила до Радянського Союзу і суспільство сприймалось, в першу чергу, як класове, важко визначатись з правильними оцінками людей і того, що відбувалось. Для прикладу: в сім'ї чоловік — селянин, жінка — робітниця, син — інтелігент. То що — чоловік несвідомий, жінка з передовими поглядами, а син — "хиткий елемент"?

У політичній та і в художній літературі зображували ідеалізованих комуністів і спотворені образи заможного селянства "куркулів" — ситих і тупих. Самі по собі слова — ярлики: "комуніст", "куркуль" нічого не значать. Різні були комуністи, різні були куркулі. Причому до Комуністичної партії вступали добровільно, а ярлик "куркуль" навішували, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Одним із найважчих років у Солгутовому видався 1933. Все переповісти — потрібне багатотомне видання. Наведемо деякі приклади. Тодосій Савков не мав змоги сплатити непомірний продуктовий податок. Держава зерно "сплавляла" за кордон за безцінь. А там і свого зерна було, хоч відбавляй. Засудили Т. Савкова до восьми років робіт на Біломорсько-Балтійському каналі. Держава використовувала на будівництві безплатну робочу силі.

На роботі Тодосій Савков захворів і через вісім місяців супроводжуючий доставив його додому, а точніше — в Солгутове, бо в хаті нова влада квартирантів поселила. В селі було оголошено, що його хата продається. Т. Савков поцікавився в сільраді, чи має він право викупити. З'ясувалося, що таке право він мав, бо не за "політику" позбавили волі.

і подались Тодосій з дружиною до родичів, щоб позичити грошей.

Викупив! Свою хату! До цього часу зберігся у сина Савкова Івана документ, підтверджуючий право власності. На зорі соціалістичного будівництва село розділили на "семихатки" і там перевиховували "не бажаючих" здавати зерно (якого не було!) і вступати до колгоспу. Діяли за приказкою "Телись, ялова, бо молока хочу!.

Методи впливу керівництва на "несвідомих" селян мали характер екзекуцій. То на гарячу піч в кожусі, у валянках, шапці на кілька годин виштовхають, то змусять води наносити, налити на долівку і стояти взимку в студеній воді при відчинених навстіж дверях.

Під час революції 1917 року, Громадянської війни і наступних "ходінь по муках" до протиборствуючих сил примикали бандити, злочинці і вирішували справи не за законом, а на свій розсуд, самосудом. Траплялось, класова боротьба перероджувалась із непримиренності в злочинства.

Як не дивно, селянам, яких класифікували, як куркулів, часто доводилось одним із перших подавати заяви про вступ до колективних господарств. Чому? Щоб влада не конфіскувала останнє майно і щоб не приректи на смерть сім'ю. Хоча і це не могло зарадити горю. Наприклад, батько Мотрони Семенівни Гвалтюк після довгих вагань вступив до колгоспу, але хату конфіскували, домашнє майно розповзлось по селу.

Два брати Мотрони Семенівни поїхали до міста, щоб якось вижити. На одній із залізничних станцій підійшла невідома жінка і запропонувала одному із них піти з нею: Сам поїсиш і братові принесеш". Так він зник назавжди. Старшому люди підказали добиратись додому, бо головорізи прийдуто і по його душу.

Цього ж 1933-го року померли батьки М.С. Гвалтюк і ще один брат. Четверо покійників — з однієї сім'ї.

Конфісковували хати, худобу, майно. До двадцяти сімей із Солгутового зазнали гонінь як куркулі. Є чоловіки, які зникли безвісти, їх вислали і вони не повернулись. їхні жінки, діти поневірялись по світу: просились жити до рідних, таке проживання називали "комірне".

Правду кажуть, не доведи Господи пережити те, що ми можемо витерпіти.

 

ХАТА-МУЗЕЙ

 

        Стоїть під сосновим лісом сучасний будинок, а в ньому привітні господарі. На подвір'ї є ще збережена стара хата, з якої колись вигнали батьків господині, "ворогів народу — куркулів". Згодом вони повернулись до своєї оселі.

"Заходьте в мій музей", — запропонує літня жінка. Вона оберігає не лише батьківську хату, а й фото, меблі, вироби ткацтва своїх батьків. І починаєш розуміти: "дореволюційний селянин" — не синонім бідності. Існував реально особливий пласт культури заможного селянства. Я для себе особисто відкрила не трипільську, не черняхівську, а "куркульську" культуру. Селяни прагнули достатку, краси, знань, зберігали свято звичаї, обряди.

Ми не протиставляємо культуру багатших і бідніших селян. Просто заможніші мали більше можливостей і не за чийсь рахунок, а завдяки

власній праці.

Деякі зразки культурної спадщини солгутівського селянства зберігають у сільському музеї. Не можна без хвилювання сприймати подарунок сільському музею від Надії Іллівни Панасенко: три вінки. Один — давній восковий, з прикрасами вовняних ниток — бабусин, другий вінок — більший, парафіновий, і третій — високий, пишний з парафіновими китицями — Надії Іллівни. Три вінки —три покоління, три долі. Такі шлюбні вінки зазвичай зберігали на окладі ікони, з якою молоді (наречені) вінчались.

У нашій прогулянці не без моралі, ми намагались підійти до розуміння бурхливих і неоднозначних подій XX століття.

На західному кінці села проживає Юлія Баришнікова, яка знає і шанує рідну українську культуру. Звідти, з народних джерел, глибин її поезія:

 

 

У нас на подвір'ї є хата маленька,

Колись в ній жила бабуся старенька.

В бабусиній хаті є піч невелика.

Уся розмальована — мальви, гвоздики.

У хату до бабки іду залюбки.

Найбільше вражають мене рушники.

Рушник — найвидніша у хаті краса,

Ними прибрана хата уся.

Є ще в цій хаті всьому господиня —

 Найдорожча бабусина скриня.

Ми знову зустрічаємось у Солгутовому з тим, що стару хату зберігають не тільки для господарських потреб, а для пам'яті про рідних, як музей сімейної любові.

                  

 

СЕРГІЄВА ТА ПАНТЕЛЕЙЧИКОВА  ЛЕВАДИ

 

За селом Буг розливається, утворюючи плавні. Здалеку видно, як всевидющий яструб ширяє, завмирає над очеретом, полюючи на численних пташенят очеретянок чи лисок. Сіра та біла чапля гніздяться на вербах невеликого острова. Крижень, нирок, дика гуска, водяний бугай, лебеді з виводком малят, яких лебідка завжди тримає в полі зору попереду себе — це далеко не повний перелік тутешніх пернатих мешканців. Не можна оминути увагою славного будівельника ремеза, не віриться, що пташка може виткати таку міцну повсть гнізда, що нагадує висячу пухнасту рукавичку. Омиваючи острів, ріка розділяється на два рукави.

На низинному піщаному березі, де раніше зеленіли Сергієва та Пантелейчикова левади, зараз господарюють дачники з м. Гайворона. Часто вони є і жителями села Солгутове, які працювали на підприємствах міста. В цій місцевості, як розповідає сільський голова Олексій Якович Морондель, під час наукової експедиції 1960 року знайдено фундамент гутної мануфактури. Жителька села Валентина Прокопівна (72 роки) пригадує: дід її Костянтин Морондель розповідав, що в дитинстві, випасаючи корів на місці гутного виробництва, він з хлопчаками грався на руїнах, де ще зберігались печі та злитки скла.

Версія про те, що назва "Солгутів" утворилась із двох слів "село і "гута" (скло) — "село гутів" висунута вчителем географії, колишнім директором Солгутівської школи Володимиром Павловичем Настенком.

Навчаючись в Одесі і працюючи над дипломною роботою, він знайшов документи, які свідчили про те, що в Солгутовому виготовляли скло для монастирів. Ми ж можемо висловити припущення: скло могло бути кольоровим для вітражів.

Пригадаємо, що на дачах знайдено шматки мінералів із вмістом залізної руди і залізний шлак.

Підійдемо до Пилипового яру, який солгутівчан не радує ні гіллястими дубами, ні стрункими яворами, ні співом дроздів і солов'їв. Тут у 1928 році було вбито першого голову Солгутівської сільради Ф.К. Гончарука.

Народився Федір Кирилович 23 червня 1890 року в с. Солгутовому. Закінчив чотирикласну школу. З 1910 року служив у царській армії, йому присвоєно звання сержанта. Ф.К. Гончарук брав участь у подіях Жовтневої революції, Громадянської війни, бачив В.І. Леніна. В 1919 році повернувся додому, а в 1922 його обирали головою сільради.

Одного разу він проводив працівників ГНГБ на Осіївку. Повертався додому пізно. Перестріли двоє братів-бандитів (в Солгутовому проживала їхня сестра). У сестриній хаті, незважаючи на її умовляння, бандити знущались над Федором Кириловичем, а перед ранком вивели до Пилипового яру і вбили, і лише через два роки знайшли вбивць і суворо покарали. Господаря хати, де розгорталась трагедія, засудили до 20 років позбавлення волі і довічно він не мав права повернутись у свою область.

 

УРОЧИЩЕ ФЕРЕНЧИХА

Не забудемо заглянути в урочище Ференчиха. Кому воно належало? Солгутівцям за прізвищем Ференець. Ганна Федорівна Мартич (Савіцька) розповіла, що її батько Федір Маркелович Мартич доводився двоюрідним братом одному із власників Ференчихи.

Там, де солгутівські землі примикають до хутора Жданова (до 50-х років XX ст. хутір належав до с. Солгутове), жила Хонина, і так називають те місце Хонина Левада. Жінка за прізвищем Хонина мала чимале тваринницьке господарство. ПФ. Мартич-Савіцька розповіла, що хазяйка господарства Хонина — це бабка її батька Федора Мартича по материнській лінії.

З розповіді П.В. Бутковського дізнаємось, що при будівництві ставка на Ференчисі знайдено яму з великим запасом випаленого деревного вугілля. Вирогідніше всього, там виробляли поташ для гутного виробництва.

Мальовниче урочище Ференчиха — це широка і глибока балка, поросла лісом, з животворними джерелами. Тут росте рідкісний сумах з величезними пірчастими листками. Висаджені в різні періоди садки по обидві сторони балки, знаходяться нижче. Є тут чудові луки з барвистою рослинністю: чина лісова, шавлія лучна і кільчаста, астрагал еспарцетний, гадючник та безліч інших трав'янистих рослин. Нижче невеличкого ставка на косогорах рослинність бідна, низькоросла. Деревця та кущі на вкритому мохом червоному глинистому грунті ростуть зрідка і невеликі. З чим це пов'язано? Бідний на гумус грунт, чи, може, солі або руда є тими чинниками? Цікаво, що така рослина, як горлянка повзуча, має тут три різновиди: голуба, рожева та біла, коли зазвичай вона голуба.

Відпочиваючи під кущем свидини, не дивуйтесь, якщо побачите лиса. Здається, тутешні лиси не дуже полохливі: чи не тому, що в урочищі проживають люди.?

Темно-рудий лис спокійно, але роззираючись, виходить із пшеничного поля і прямує в балку. Він низький на ногах, майже такої ж довжини, як тулуб, горизонтально направлений густо опушений довгою шерстю хвіст. На голові — чіткі трикутнички вух. Мишкував, напевне. Ці промисли часто підводять поїдають лиси на полях травлених мишей.

Прижились у Ференчисі і крикливі красені фазани. На превеликий жаль, браконьєри майже знищили чудового безневинного птаха. Десь там, вдалині, на південний захід, давно ріс Попів ліс з кремезними дубами, тепер і пнів немає (про які пам'ятають старожили). Ким посаджено ліс, чи він був природнім? Хто там проживав—зустрічаються черепки і глина від будівель. Залишилась одна криниця. Очевидно, про цей ліс і згадував Є. Сицинський 1901 року:" Церковної землі 36 десятин і сіножаті з рідким дубовим лісом 5 десятин 740 сажнів".

                 

ЛІС "ЛИПНИКИ"

На півдні відніється ліс Липники, нагадуючи нам, що проживаєм в лісостеповій зоні. Напевне, лісів у нашій місцевості росло значно більше, а цей острівок залишився. М.С. Гвалтюк переповідає, що в давнину до с. Солгутове підступали ліси, в яких господарювали вовки і часто навідувались до хлівів. Розривали старі тонкі (до 25 см) стіни (городжені з лози і обмазані глиною) і викрадали свиней. Причому, оповідачі змальовували таку трагікомічну картину: один вовк за одне вухо волік свиню, а другий — за друге вухо, ще й били жертву хвостами). Траплялось, молоді та дужі господарі відбивали у лихоманців свиню.

Для приїжджого з Полісся або з Карпат мало чого відкриється в лісі площею 194 гектари. Степовиків чи суто міських людей, гадаю, лісок зацікавить. Вже декілька років працює в Липниках лісником Микола Микитович Гончарук, по-місцевому його називають козаком. Вірогідно, збирались, гуртувались або й оселялись раніше по лісах козаки. До наших часів слово дійшло в дещо іншому значенні: козаки (лісники) вирощують і охороняють ліси.

Найдивовижніше в Липниках ранньої весни, коли квітує ряст. Ще дрімають бруньки на деревах, ще спить трава, а ряст суцільним килимом встеляє холодну землю, сонні бджілки п'ють із фіолетово-голубих квіток- трубочок солодкий нектар.

Просіки, стежки. Ось зовсім вузенька стежечка. Напевне, лісник, оглядаючи ліс, втоптав її. Та ні! Це доріжка звірів — господарів лісу: лисів, зайців, косуль.

Тихіше, Ось сполохані косулі пролетіли стрілами, збиваючи копитцями шапочки грибів. Дуже рідко взимку під час переходів забредуть сюди дикі кабани, пориються під дубами, посмакують жолудями та й подадуться в Кишев або Чорний ліс.

Ми ж помилуємось дубами, ясенами, чорнокленами, лісовими ліліями, дзвониками, наперстянкою, перестрічем гайовим, чистецем лісовим та, останній раз вдихнувши п'янкий аромат лісу, виберемось на узлісся. Що там сіре, гілка? Ні, гадюка! Страх нас притьмом виганяє з лісу, але цікавість всеодно ще не раз приведе сюди.

Після лісової тіні, прохолоди як багато розлито в полі світла та тепла! Простір, далечінь!

 

                            ЗОЛОТО ДОСТИГЛОЇ ПШЕНИЦІ

Ніщо так не тішить хлібороба, як золото достиглої пшениці, що сама ніби випромінює сонце, і дзвенять-передзвонюють в колосках зеренця. Вусаті ячмені схилили важке колосся. Про що вони шепочуть, розгойдуючись широкими хвилями?

Володимир Павлович Комайгородський взяв на себе нелегку ношу — вирощувати хліб і до хліба. Воля, вміння, любов до землі, наполеглива праця керівника СФГ "Володимир" за неймовірно скрутних обставин переходу від розореного господарства до відновлення виробництва окуповуються вагомими результатами. Земля любить працьовитих, лише їм віддячує за турботу. Згуртувавши навколо себе знаючих, умілих, трудолюбивих, В.П. Комайгородський добре господарює. Недарма більшість селян передали йому в оренду земельні паї.

У 2004 році орендодавцям на кожний земельний пай (чотири кадастрових гектари) було виплачено по 4 центнери пшениці, 4 центнери ячменю, 1,5 центнери насіння соняшнику.

На території Солгутівської сільської ради 1404 гектари орної землі, 11 них 700 гектарів обробляє СФГ "Володимир". Решта землі належить фермерам та одноосібникам.

Дорогою попід лісосмугою, в якій переважають червоні дуби (з гладенькими стовбурами і великими листками, червоно-вишневими восени), підійдемо чи під'їдемо до господарства, де знаходяться тік, комори, автомобільно-тракторний парк, майстерня, їдальня.

Довгі 29 років тут, у "червоному кутку" бригади "видавав наряди", як говорили колгоспники, голова правління колгоспу "Дружба" В.Д. Попель. На чолі з ним сільськогосподарське підприємство з відсталого вийшло в передові. За його керівництва було збудовано типові приміщення школи, дитсадка, зведено адміністративне приміщення та багато житлових та господарських будівень, асфальтовано частину вулиць.   У1919 році в с. Солгутове організовано комітет незаможних селян (комнезам) на чолі з Карпом Олексійовичем Шевчуком. У 1928 році почав створюватись колгосп "Перший крок", а також машинно-тракторне товариство під назвою "Братерство". Потім ці дві організації об!днались в колгосп ім. Куйбишева. Його першим керівником обрано Федора Арсенійовича Дзіговського.

У 1945 році колгосп ім. Куйбишева очолював Циган, потім Сербин із Бандурового, згодом Яків Добіжа родом із Сабатинівки. Певний час головою колгоспу був солгутівець Петро Іванович Пилипишин. Колективним господарством керували Олексій Кузьмович Сокуренко, Володимир Данилович Попель (народився в Жакчику), Антон Євгенійович Сніцар із Гайворона, солгутівці Олег Вікторович Шаманський, Олександр Віталійович Ружицький, Володимир Миколайович Тиманівський. 

 Грошові прибутки колгоспу ім. Куйбишева в певні періоди були такі:                      

1953 рік—193054 карбованці,                                                                                           

      1953 рік—351894 карбованці,

       1957 рік—901800 карбованців

У січні 1959 року на честь XX! з'їзду КПРС і XX з'їзду КПУ об'єднались артілі ім. Куйбишева (с. Солгутове) та ім. Кірова (с. Соломія). Колгосп назвали "Дружба". В господарстві налічувалось 15 тракторів, 7 вантажних машин, комбайни та інша сільськогосподарська техніка.

У 1971 році до колгоспу "Дружба" приєднано ще колгосп ім. Котовського (с. Котовка) і названо "Росія". Приблизно в 1979 році колгосп ім. Котовського відокремився. Колгосп на території сіл Солгутове та Соломія повернувся до назви "Дружба". У 1991 році в Соломії окремо створено колгосп "Перемога". За солгутівським сільгосппідприємством збереглась назва "Дружба". Під час земельних реформ 2000-2002 року в с. Солгутове існувала сільськогосподарська фірма "Агротекс".

 

Якщо в 1932-34 роках селян змушували відмовлятись від приватної власності і об'єднуватись в колективні державні підприємства., то починаючи з 2000 року так само насильно держава проводила реформи з перетворення колективних господарств у фермерські, приватні, обноосібні та інші. Більшість селян — колгоспників у Солгутовому, як і в інших селах, ліквідацію колгоспів сприйняли негативно.

Якщо від тракторно-польової бригади бруківкою направитись на схід у бік Соломії, то праворуч на перехресті доріг Гайворон-Котовка і Солгутове-Соломія раніше (років 30 тому) височіла біля самої дороги могила (кут напрямків Котовка і Солгутове). Тепер вона, на жаль, розорана. Зупинимось тут і на спомин про часи давно минулі звернемось до вірша Степана Руданського:

 

Нічка тиха.

Зорі світять.

В небі місяць грає,

Степ туманом обгорнувся І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,

Коник не стрекоче.

 Перепілка не співає І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,

І кругом біліє.

Тільки давняя могила

На степу чорніє.

Ліворуч від дороги на полі є лощина. В дощове літо тут збирається вода і утворюється озерце, в засуху воно висихає. Раніше до будівництва дороги, маленьке озеро-блюдце не зникало за будь-якої погоди тому, що повеневі та дощові води мали можливість без перепон стікатись в низинку. Такі озерця позитивно впливали на клімат — в посушливе літо вони випаровувались і випадали дощі. Цікаву легенду про це місце переповідає жителька с. Соломії ( село раніше було приписане до с. Солгутове) Марія Федорівна Фещук.

— Колись тут височів святий храм. Одного дня сталося так, що земля провалилася і зник... храм. З того часу щороку в День Святого Воскресіння Христового, приклавши вухо до землі на тому місці, ви почуєте Великодні передзвони.

Повертаючись в село, звернемо увагу на ряди біліючих корпусів тваринницької ферми під сосновим лісом. У липні 1949 року в с Солгутовому працювала планувальна комісія "Облсільпроект" Одеського обласного управління сільськогота колгоспного будівництва. За її рекомендаціями вирішено господарсько-виробничий двір колгоспу винести сюди, за межі села. На даний час виробництво на фермі в значній мірі згорнуте.

 

ПИЛИПИШИНИ

     При в'їзді в село з півдня дорожній знак повідомляє: Солгутове. У кожного уродженця, мешканця села це слово пробуджує найтепліші, найщиріші почуття, нагадує про витоки, про незабутнє дитинство, рідну домівку, школу, річку, ліс. Та на пам'яті старшого покоління часи, коли лісу попід Солгутовим не було.

На початку 50-х років минулого сторіччя за селом на пісках росли низькі, рідкі верболози. З цієї лози для потреб колгоспу Олександр Фрасініч плів кошики. Місцевість з піщаним грунтом нагадувала невеличку пустелю посеред чорноземів. Куртини гірчака степового, подорожника індійського, ковили, цмину — довкруж, а восени пейзаж доповнювали гонимі вітром колючі миколайчики-перекотиполе.

На той час у ближньому лісі Липниках працював лісником Іван Йосипович Пилипишин. Під його опікою вздовж села на пісках з південної сторони висадили 112 гектарів сосни. Тепер бір є окрасою села і названий ім'ям І.Й. Пилипишина. Іван Йосипович десятки літ присвятив улюбленій справі, працював на різних посадах у Вільховецькому лісництві. Йому присвоєне високе звання — Заслужений працівник лісового господарства України.

        Яких лише птахів не зустрінеш у лісі! Повзик човником снує вгору-вниз по стовбурі сосни, виводить рулади співочий дрізд, ширяє чорний  дрізд з яскраво жовтим дзьобиком (чим і  відрізняється від шпака). Перестукуються  невтомні барабанщики: великий дятел в  червоній шапочці і малий дятел

з червоним підхвістям. Та найбільше голосистих зябликів. На зиму прилітають тисячі граків та невеликі зграйки снігурів, а шишкарі взимку висиджують пташенят.

Що за бір без пустотливих білок, яких у давнину у нас називали вив'юрками (яка точна назва!). Ось вона, граціозна, з каштановим відливом шубки, з розпушеним хвостиком. Її жвавість — символ життя. В зубках міцно тримає горішок. Налякавшись, загрібає горіх у листя і спритно забирається у верховіття кучерявої сосни Що за бір без пустотливих білок, яких у давнину у нас називали вив'юрками (яка точна назва!). Ось вона, граціозна, з каштановим відливом шубки, з розпушеним хвостиком. Її жвавість — символ життя. В зубках міцно тримає горішок. Налякавшись, загрібає горіх у листя і спритно забирається у верховіття кучерявої сосни.

Прекрасний харч для вив'юрки не лише шишки, але й волоські горіхи, любовно вирощені на кожному подвір'ї.

До речі, саджанці горіхів спочатку розвели в лісництві — це було на початку 50-х років минулого століття. І лише потім вони поширились у присадибних господарствах. Ще пізніше почали вирощувати в домашніх умовах виноград, який нині прикрашає альтанки над проїжджою частиною подвір'я у багатьох садибах.

У кінці XIX ст. - на початку XX ст. від Білого яру до села тягнулись селянські садки Менів, Дем'янів та інші. В самому ж селі фруктові дерева не висаджували, бо місцями (особливо на заході) на невеликій глибині залягає пласт жорстви, не пропускаючої коріння, і деревця не приживались. Згодом пристосувались копати глибокі лунки для фруктових та декоративних дерев.

Був період (після Великої Вітчизняної війни) — оподатковували кожне дерево на присадибній ділянці. Неплатоспроможні селяни вирубали дерева так, що піднявшись на Хрестову гору, можна було побачити всеньке оголене село.

ГРАЙ, БАЯНЕ!

Пилипишин — найпоширеніше прізви­ще в с. Солгутовому. Один з почесних представ-ників цього родоводу Дмитро Андрійович Пилишипин — заслужений працівник культури України, колишній художній керівник, а потім і директор клубу залізничників їм. Воровського. Про Д.А. Пилипишина можна сказати коротко: його життя — це музика. У незаможній сім'ї зростало п'ятеро братів. Відгомоніло босоноге дитинство і в юність Дмитро увійшов босоніж (буквально). Влашту­вавшись на роботу в Гайворонський паровозоремонтний завод, заробив на взуття та одяг. Незважаючи на принижуючу прозу життя, душу гріла любов до музики, яка зародилась ще в ранньому дитинстві. У школі не розлучався з баяном, подарованим вчителькою. У шкільні роки проявились і організаторські здібності: створив інструментальний ансамбль. Тоді музика звучала не лише в стінах школи, на роботу в поле учні крокували під бравурні марші юних музикантів.

Пізніше здібного баяніста помітили в заводській художній самодіяльності і запропонували роботу в клубі ім. Воровського. 22 роки Дмитро Андрійович — на посаді художнього керівника і ще плюс 22 роки очолював цей заклад. Під його керівництвом клуб залізничників досяг значних успіхів у розвитку самодіяльного мистецтва. Хор, драматичний колектив радували не лише гайворонців, а стали відомими далеко за межами міста.

 

МАЙСТЕР ПЕНЗЛЯ

Проживає в Петербурзі художник родом із Солгутового Володимир Іванович Пилипишин. Його картини-подарунки є в дитячому садку і в школі. Особливо привертає увагу полотно "Вечір над Бугом" у шкільній картинній галереї. Цікаво: картину спочатку розмістили збоку біля репродукцій художників-класиків Рєпіна, Васнєцова, Брюллова та інших. Та творіння В.І. Пипилишина випромінювало таке життєдайне заворожуюче світло, що довелось відомим картинам трішки поступитись місцем, і ось "Вечір над Бугом" - центрі експозиції, освітлюючи теплим літнім сонцем все приміщення. В чому секрет притягаючої сили твору? Можливо, у талановитому вмінні художника передати пульсуючі концентричні потоки світла, що пробиваються до нас за мільйони кілометрів. Чи у відтінках води з тихими переливами райдуги? Чи в тій щемній печалі, що радість і життя минущі?

Вже потемніли дерева і прив'язаний човен, лише жовті глечики водяних лілій вирізняються в тіні. Ось-ось все зникне в темряві. Митця заворожують кожна квіточка, кожна пташечка, метелик і небо, і зорі, і ріки, і люди, і все те оживає на полотні і увічнюється, ввібравши в себе вранішню росу, фарби веселки, втаємниченість і глибину стихій, людську тривогу, любов та ніжність.

Володимир Іванович закінчив педагогічний інститут ім. Герцена, навчався одночасно в Академії мистецтв (4 роки) у Ленінграді, вчився також два роки на фотографа. Батьківська хата В.і. Пилипишина на провулку Суворова, №13 недалеко від вулиці Центральної, тут проживає його мати Людмила Олексіївна Пилипишина.

 

ПРИМІСЬКЕ СЕЛО

 

Однією з особливостей с. Солгутового є те, що село приміське - лише річка Південний Буг відмежовує його від м. Гайворона. Ще в ХІХ ст. мешканці села працювали на гайворонській винокурні, залізниці.

На початку XX сторіччя політика радянської влади, направлена проти заможного селянства, призвела до подальшої пролетаризації Солгутового. Робітники, визнані державою як трудовий клас, підтримувались нею матеріально: вони мали постійну платню, а в голодні роки — пайок. Це допомагало виживати. У 1990 році у Солгутовому налічувалось 1567 мешканців. З них понад 400 громадян пенсійного віку. Дітей шкільного віку — 220, малюків-дошкільників—160.

Працюючих—700 мешканців Солгутового. З них біля 600 осіб були зайняті роботою на підприємствах Гайворона, і лише близько 100 осіб працювали в місцевому сільському колективному господарстві. Отакий "союз серпа і молота". Те, що солгутівці надавали перевагу роботі в місті, налаштовувало проти них керівників колгоспу, які вважали робітників шукачами легкого хліба. Це дещо ускладнювало стосунки і життя. Наприклад, робітник не мав права користуватись присадибною ділянкою більшою 0,15 га.

Залишилось село і без будинку культури. В сільському виробництві не вистачало робочої сили. Керівники колгоспу дотримувались думки: навіщо будувати заклади культури, коли люди не бажають працювати в місцевому сільгосппідприємстві? Правда, з часом здоровий глузд переміг. Замовили і отримали проект на будівництво будинку культури. Втім, момент виявився непідходящим — розпався Радянський Союз.

 

                    

ЗАВОД - ЙОГО ГОРДІСТЬ

Продавці, вчителі, лікарі, робітники, інженери, керівники різних закладів та підприємств працюють у Гайвороні. Серед них чимало Пилипишиних. Вже декілька років очолює Гайворонський

тепловозоремонтний завод солгутівець Володимир Миколайович. Його знання, організаторські здібності, вболівання за долю підприємства і працівників дало можливість заводу вижити в найскрутніші часи. Інженерно- технічний персонал, вивчивши потреби ринку в запасних частинах і можливості заводу, розробив перелік і технологію виробів, уклав угоди із споживачами і забезпечує випуск нової продукції.

Безліч благодійних справ на рахунку Гайворонського тепловозо-ремонтного заводу та його керівника В.М. Пилипишина. Односельці дові­рили Володимиру Миколайовичу

представляти їхні інтереси у Гайворонській районній раді. І він як депутат допомагає- коштами і матеріалами різним закладам с. Солгутового: дитсадку, школі, медичному пункту, церковній громаді.

  Завдяки старанням В.М. Пилипишина відновлено роботу музею історії с. Солгутового

                       

В НАУКОВИХ ТА МИСТЕЦЬКИХ ПОШУКАХ

Є недалеко від центру села невеликий провулок Гвардійський. Тут оселився Микола Антонович Сибіберт—вельми цікава людина. Цікавий цілісним світосприйняттям, глобальним мисленням і своїм захопленням і покликанням, а, можливо, і призначенням в астрономії. Микола Антонович доводить, що існує ще одна невідома людству планета, на якій є життя. Та, на жаль, посадовці та науковці всерйоз не сприймають міркування вченого аматора. Час покаже, хто правий.

Ясної ночі телескопи вчених направлені в безмежний зоряний простір. Дехто з них шукає планету "Сибіберта". Даремно. Координати її вирахувані Миколою Антоновичем, а саму планету із Землі з певних причин не видно.

У цьому ж провулку мешкає молоде подружжя Настенків Костя та Любава. Захопленням Кості є художнє різьблення по дереву в поєднанні з випалюванням та малюнком олійними фарбами. Його витвори художньо-вжиткового мистецтва прикрашають не лише власну оселю. Рідні, знайомі, односельці користуються його різьбленими дошками, прикрашають домівки його виробами.

Ми щиро раді: в Солгутовому засвітилась ясна зірочка самодіяльної художниці Валентини Деркач. Споглядаючи картини, ми ще раз відкриваємо красу і велич світу: нас ваблять незвідані сніжні вершини і чарують знайомі тінисті ліси. Лише якусь мить ми можемо спостерігати за козулею чи лисицею, за видрою чи іволгою. Живопис Валентини надає нам щасливу можливість милуватись тим, що нам любе в будь- яку хвилину.

Для Віктора Степановича Казміровського живопис є чи не єдиною відрадою. Він не чує звуків, не говорить і довіряє сокровенне образотворчому мистецтву. З допомогою пензля та фарб висловлює свої думки, почуття, переживання на полотні. Особливо любить писати копії з відомих картин, наприклад, Васнєцова "Три богатирі", Брюллова "Італійський полудень". Чоловіча мужність та жіноча краса найпопулярніші мотиви у творчості самодіяльного художника.

Віктор Степанович свої копії картин дарує близьким та знайомим, брав неодноразово участь у художніх виставках у с. Солгутовому та в м. Гайвороні.

Ми, потрапивши в с. Солгутове з північного сходу, пройшли селом на захід і через південні околиці повернулись у центральну частину. Тут розташовані сільська рада, правління СФГ "Володимир", кабінет дільничного інспектора міліції, школа, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, музей, магазин, поштове відділення.

 

 

 

ПРАВОСЛАВНИЙ ХРАМ

У центрі села розташовані святині: храм, меморіал Слави, пам'ятник жертвам голодомору 1933 року. Храм у с. Солгутовому — один з не багатьох в районі, що вцілів від знищення в XX сторіччі. Дуже прикро, що під час пожежі в 1989 році повністю згорів дах і перекриття надзвичайної міцності: балки були витесані з віковічних дерев.

Нам відомо з досліджень Є. Сецинського, що «прежний Храм в честь Воздвижения Креста Господнего построен бьіл в 1771 году.Нынешний каменньїй Храм построен в 1868 году в честь Рождества Христова на средства прихожан и местного священника Фомьі Драшинского». Слід уточнити: приміщення Храму не кам'яне, а цегляне.

Найвірогідніше, Храм Різдва Христового збудовано на тому ж самому місці, що й попередній Храм Воздвиження Хреста Господнього. На підтвердження цієї думки ми можемо навести такі факти. У 1953-54 роках після закриття церкви у зв'язку з тим, що тут відкрився розважальний заклад — сільський клуб, довелось викопати ряд поховань, що знаходились попереду церкви. У1981 році під час будівництва школи при спорудженні протипожежної водойми розкопано ще кілька поховань священиків.

        Така прикрість трапилась через те, що церковна територія була неогороджена. Ми знаємо, що за християнським звичаєм служителів церкви хоронили біля храму. Могил було багато — це дає підставу стверджувати: поховання здійснювались не одне століття. Значить, на цьому місці в XVIII ст. звели храм. На даний час — дата будівництва храму 1771 рік — є найдавніша писемна згадка про Солгутове. 2006 року село відзначає 235 річницю.

З дня пожежі 13 січня 1989 року до 2001 року стіни храму стояли під відкритим небом. 28 листопада 2001 року храм було відновлено і освячено. Роботи з відтворення храму розпочались після клопотання солгутівчанок Євгенії Фрасініч, Марії Лижненко, Марфи Слободяник керівництва Кіровоградської єпархії.

Храм Різдва Христового є пам'яткою архітектури. Будівля відзначається пластичністю форм і лаконічним декором. Композиція споруди симетрична з використанням асиметричних елементів (вікон, дверей., тощо). В основі планування храму — Хрест. Інтер'єр організований, як перетікаючий простір. Будівля є зразком класичного стилю з притаманною чіткістю і геометричною правильністю об'ємів з виразною ритмікою — повторенням елементів. Особлива увага архітектора звернена на оформлення входу — порталу і вівтаря у формі апсиди.

На жаль, за браком коштів, накриття храму не є витриманим в заданому архітектурному стилі, що порушує гармонійність будівлі

         

МЕМОРІАЛ СЛАВИ

Щороку 9 травня в День Перемоги сивочолі ветерани, їхні діти, онуки збираються на площі перед меморіальним комплексом захисникам

Вітчизни. В світлі вранішнього сонця зблискують труби духового оркестру і звучить марш "Прощання

 слов'ян­ки". Палахкотить по­лум'я вічного вогню. Чому так тривожно кожному в цей

уро­чистий час? Западає тиша, і лише звук метронома веде відлік секунд, і змінюеться почесна варта одинадцятикласників, які чітко карбують крок. Кожний присутній на святковому мітингу відчуває незримий зв'язок з тими, хто десятки літ тому ціною власного життя боронив нас від фашистської навали.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 407 солгутівців, 169 з них — загинули. Прізвища полеглих навічно записані на гранітній стелі. В цілковитій тиші зачитуються їхні святі імена. Земляки бережуть пам'ять про своїх героїв і доземно вклоняються їм. Юні солгутівці покладають гірлянди до пам'ятника воїну, що знявши каску, похиливши голову, застиг у вічній скорботі над могилою, де поховані останки захисників с. Солгутового. Юні слідопити Солгутівської школи після наполегливих пошуків привід крили завісу невідомості. Прізвища до того невідомих воїнів, полеглих за с. Солгутове, зараз вигравірувані на могилі. Це Г.Р. Мельников, П.П Слабунов, П.П Данилов.

Дружина, син і донька Григорія Мельникова двічі побували в с. Солгутовому в День Перемоги. Це були хвилюючі зустрічі, наповнені високим духом патріотизму.

Після бойових дій влітку 1941-го року та навесні 1944 року на території с. Солгутове полеглих хоронили в різних місцях: то на місці загибелі, то на сільському кладовищі. У 1950 році останки перезахорбнили в братську могилу на території Солгутівської школи. В 1958 році могилу перенесли в парк і встановили пам'ятник воїну- захиснику. У 80-х роках було споруджено Меморіальний комплекс захисникам Вітчизни. В його композицію вписано уже встановлений пам'ятник воїна над братською могилою. Крім стелли із 169 прізвищами полеглих солгутівців, також піднявся у височінь обеліск і на його фоні величний пам'ятник скорботній жінці. Вона є символом жінок, які оплакують батьків, чоловіків, братів, синів, які не повернулися з війни.

     Із когорти славних ветеранів Великої Вітчизняної війни на весну 2004 року залишилось 12 чоловік.

Серед них безстрашний розвідник, мінометник, військовий музикант Микола Олександрович Пилипишин. Він пройшов героїчний шлях визволителя від рідного села до Відня. Свято зберігає Микола Олександрович свій військовий альбом: з численних фото до нас посміхається або суворо, по-військовому вдивляються крізь роки його бойові товариші. Скільки їх полягло в жорстокому пеклі війни, яким неймовірно важким видався шлях до Перемоги!

    Багато на віку побачив, пережив та найболючіші найдорожчі спогади про бойову юність. З вершини прожитих літ М.О. Пилипишин дивиться на минуле. Переможним маршем крокували американські піхотинці з автоматами на грудях по німецькій землі. А чого б ні? їхня авіація попередньо розбомбила все вщент...

      Не так випадало нашим солдатам: вимучені важкими переходами, виснажені, вони закривали тілом амбразури дзотів, викликали вогонь на себе, врукопашну йшли в атаку за атакою.

У 2004~му році Солгутівською сільрадою встановлено пам'ятник- хрест жертвам голодомору 1933 року. Святе місце освячене отцем Імануїлом і відправлено панахиду

У центрі села в адміністративному приміщенні на другому поверсі розташовані кабінети та бухгалтерія СФГ "Володимир". На першому поверсі —сільська рада. Сільський голова О.Я. Морондель, секретар сільради Світлана Юріївна Кокошко, головний бухгалтер Галина Григорівна Скрипник, бухгалтер по субсидіях і дитсадку Надія Петрівна Ковальчук. Тут же працює землевпорядник Галина Павлівна Куца. Колектив згуртований, працьовитий.

Назвемо голів сільради, яких пам'ятають односельці. Першим був Ф.К. Гончарук, потім Струтинський (до 1941 року), з 1945 року працював Матейшин родом із села Гайворона. Також свого часу сільраду очолювали Григорій Пойда, Дончак, Петро Іванович Пилипишин (житель с. Солгутового), П. Рудь, Григорій Пилипович Фещук (житель с. Соломія).

На території Солгутівської сільської ради діє фельдшерсько- акушерський пункт, розміщений у колишньому приміщенні правління колгоспу та сільради. Донедавна тут працювали фельдшер, акушерка і санітарка. Зараз замість акушерки в штаті медпункту медсестра.

Поскільки переважна частина населення села Солгутового працює в м. Гайвороні, то і медичне обслуговування працюючим здійснюється районною поліклінікою і лікарнею, а також залізничною поліклінікою та лікарнею.

Невідкладна медична та патронажна допомога надається амбулаторією в селі. В школі і дитсадку станом здоров'я дітей опікуються медсестри. Персонал медичного пункту особливу увагу приділяє малюкам та пенсіонерам, а також важко хворим. Про завідуючу Солгутівським медпунктом О.М. Гончарук, медсестру Т.М. Козовіт і санітарку XI.П. Губернатор пацієнти кажуть, що вони професійні, уважні, чуйні.

У центрі села на вул. Леніна розташоване відділення пошти, яке очолює Валентина Олійник. Односельчан обслуговують листоноші Олена Вашеця і Таїсія Кифорчук. Працівники пошти — люди добросовісні

і відповідальні. Тривалий період у Солгутовому працювало відділення ощадкаси.

 

 

 

СТЕЖИНА ДО ШКОЛИ

 

Ось і світла, любовно доглянута споруда сільської школи, ніби запрошує зазирнути всередину. Над широкими горіхового кольору дверима слова "Ласкаво просимо". Що ж там? Там — не розкіш. Але й не бідність, яка в багатьох школах виглядає з кожного кутка, з якою не можемо, а часом і не хочемо розлучатись.

Відійшовши від гасел та інших навставницьких напучувань, розвішаних скрізь і всюди, директор школи ІУ1.С. Захаренко знайшов єдино правильне вирішення проблеми, а саме—оформлення інтер'єру з точки зору дизайнера. У школі повинно бути гарно.

Краса — це і є життя. Начебто проста аксіома, а приживається не так легко. Навчання — дуже важка розумова праця. Це також навантаження фізичні на молодий організм, що формується. Тому, вийшовши на перерву у вестибюль, хол, коридор, дитина повинна відпочити, милуючись рибками в акваріумі, розглядаючи картини або відпочити на ошатних м'яких диванах, помилуватись барвистим панно тощо. Це не розкіш, а необхідність. Немає нам чого вертатись назад до обідраних стін, зачовганих підлог і щитів протипожежної безпеки на центральній стіні.  Особливістю Солгутівської школи є те, що її очолювали особистості — люди не байдужі, енергійні і ініціативні. Це і М.М. Ставчанський, і В.П. Настенко. Особлива сторінка вписана в історію школи Ганною Яківною Бучацькою, яка вчителювала з 1931 по 1956 рік і була опорою і наставником не лише для учнів, але й для їхніх батьків. За 50-річну роботу в галузі народної освіти її нагородили орденом Леніна та знаком "Відмінник народної освіти". .Сотні солгутівців навчались перших азів грамоти у заслуженого працівника освіти України Ліди Миколаївни Гончарук. Учні Солгутівської школи жили і живуть єдиним життям з усією державою, це не провінціальна школа. Про що свідчить хоча 6 організація спортивно-військових ігор під керівництвом вчителя фізкультури О.Я.  Моронделя. Ми в нашому короткому описі можемо навести лише деякі дати, факти. З 1973 року учні Солгутівської школи брали участь у спортивних іграх "Зірниця", "Орля". Вони постійні переможці обласних змагань. У 1978 році Солгутівська команда була чемпіоном України серед сільських шкіл у "Стартах надій" в м. Одесі.

      У 1980 році солгутівські учні захищали честь України у фіналі Всесоюзної гри "Орля" у м. Свердловську. І тут вони не підвели - найкращий результат серед сільських шкіл Радянського Союзу. Виповнилось двадцять років, як організовано навчання юних інспекторів руху (ЮІР). Пройшли школу ЮІР понад 300 школярів. Вони брали участь у Всеукраїнських зльотах ЮІР 16 разів і були постійними призерами, а три рази переможцями.

   У стінах Солгутівської школи навчались і навчаються майбутні військові та державні спеціалісти, вчені. Назвемо декілька імен — кандидат сільськогосподарських наук Георгій Петрович Живіцький, кандидат педагогічних наук Семен Карпович Савков, генерал Петро Самійлович Яловенко, заслужений працівник культури України Віра Кононівна Світайло.

Хто знає більше і краще про школу, ніж самі педагоги? Надамо слово заступнику директора школи О.І. Ліщук:

     Церковнопарафіяльну школу у с. Солгутовому відкрили у 1891 році у новозбудованому дерев'яному приміщенні. Спочатку школа була чотирирічна, за радянської влади семирічна, а в 1956 році тут і відкрились класи середньої школи.

Тривалий час навчались у дві зміни, тому що не вистачало приміщень. І лише з 1970 року вдалось вирішити проблему без залучення державних коштів, а лише силами працівників школи, учнів та батьків під керівництвом директора школи В.П. Настенка. Він постійно дбав про матеріальну базу школи. Зокрема, було споруджено спортивний зал, що пожвавило фізкультурно-масову роботу.

З 1 вересня 1981 року навчання розпочалось у новозбудованому за типовим проектом приміщенні на 320 місць. У Солгутівській школі до послуг учнів 12 навчальних кабінетів, шкільна майстерня, спортивний зал, їдальня, бібліотека, фонд якої налічує 21017 примірників.

Педагогічний колектив складає 17 чоловік, із них три вчителі вищої кваліфікаційної категорії, 6 - першої категорії. Двом вчителям присвоєно другу категорію, решта мають категорію — спеціаліст. Звання "Старший учитель" удостоєні М.С. Захаренко та М.З. Морондель. Пишається школа і вчителями-відмінниками освіти України — їх п'ятеро. Школа забезпечена 9-ма комп'ютерами, в перспективі перехід на професійне навчання у 10-11 класах з підготовки операторів комп'ютерної техніки.

    Солгутівська школа завжди була осередком освіти і культури на селі. Школярі не лише навчаються, а й працюють, відпочивають, розвивають свої творчі здібності. Багато проблем, питань, які виникають під час навчання, організації праці та дозвілля, учні вирішують через учнівський парламент.

    Навчально-виховна діяльність школи при проведенні атестації на державному рівні оцінена найвищим балом — '"'відмінно".

     Пройдуть, минуть десятки літ. Багато що загубиться і зітреться в пам'яті. Та десь кимось збережеться ця  маленька книжечка, а в ній - прізвища учителів, які працювали в Солгутівській школі у 2004 році.

    Звичайні люди зі своїми радощами і стражданнями, успіхами і невдачами, з високими помислами і повсякденними турботами. Та найперше вони вчителі. Хто ми без них? Темні, забиті сіромахи. Завдяки їм, педагогам, ми грамотні, освічені, культурні, гідні своєї держави, свого народу Назвемо вчителів Солгутівської школи 2004 року поіменно: Н.Г. Волощук, Н.П. Рогова, Н.В. Ніколюк, Н.І. Захаренко, О.В. Красножон, Г.С. Мельник, О.П Злагоднюк, О.П Ліщук, В.П Оченаш, О.В. Чернієнко, М.3. Морондель, Л.О. Ружицька, З.О. Рябокоровка, М.М. Степова, М.С. Захаренко (директор школи).

   У школі працювала заслужена вчителька України Лідія Миколаївна (Гончарук) Мельник.

 

ДИТЯЧИЙ САДОК ТА БІБЛІОТЕКА

Перший дошкільний заклад розташувався в колишньому маєтку Ганса Кноблаха (Кноблана), потім у конфіскованій хаті по вул. Набережній. Коли збудували нове приміщення для контори колгоспу та сільради, дитячий садок перевели в старе приміщення колгоспної контори. З 1985 року ясла-садок "Пролісок" має власне приміщення, зведене за типовим проектом і розраховане на 6 груп (120 місць). Працювало чотири групи, відвідувало дитсадок 85 дітей.

Тепер тут перебуває перший клас школи і дві групи дошкільнят. Підійшли в минуле 2000-2002 роки, коли через фінансову скруту дошкільний заклад не працював.

Силами працівників приміщення відремонтовані і любовно (оформлені. Тут все організоване для затишку, тепла і турботливого піклування про дітей. Під керівництвом ПО. Ружицької працює дружний колетектив, який робить все можливе, щоб діти були нагодовані, доглянуті, щоб їм було цікаво на заняттях і весело в часи дозвілля.

Ми часто впадаємо в крайнощі, оцінюючи часи радянської влади, то, передаючи куті меду, непомірно вихваляли соціалістичний період історії нашого суспільства, то засуджували все підряд, змішуючи грішне з праведним.

Треба занести до позитиву Радянської держави піклування про освіту та культуру кожної людини, чому сприяло відкриття хат-читалень в усіх населених пунктах. І зараз Солгутівська сільська бібліотека обслуговує всіх бажаючих почитати щось для душі чи для розваги, Є також можливість познайомитись з серйозними науковими книгами. Працює тут досвідчений фахівець Н.В. Пилипишина, яка знає і любить свою роботу і завжди порадить відвідувачам цікаву книгу.

До розпаду Радянського Союзу в селі працювали два бібліотекарі: один (на ставку) обслуговував доросле населення, другий (на півставки) — займався з дітьми.

Минули часи кінця XX ст., коли бібліотекарі працювали через дефіцит коштів на 0,15 ставки і велись настирливі розмови про закриття сільських бібліотек як обтяжливих для бюджету.

З 2003 року Н.В. Пилипишина працює на повну ставку.

У фондах бібліотеки нараховується 10550 книг та на жаль, нових книг поступає мало. Тому з 2001 року створено комерційний фонд, який дозволяє поповнювати сучасною літературою книгозбірню, а читачам за невелику платню прочитати найновішу повість чи роман.

Різко змінились смаки читачів (можливо, їх навмисне змінили). Класики "відпочивають". їх читають школярі, яктого вимагає навчальна програма, та деякі цінителі класичного.

Зараз популярне зарубіжне розважальне чтиво. Однак скороми ну ще все наносне, з'явиться на прилавках нова гарна, розумна і цікава українська книга і посяде чільне місце на стелажах читалень. В душах наших для нашої книги, мистецтва, культури завжди знайдеться куточок. Втім, повсякчас не забуваймо, що поряд з нами живуть представники інших національностей: росіяни, євреї, поляки з притаманною їм культурою, зокрема, і літературою. Між нами немає і бути не може відчуження, а навпаки — повага і взаєморозуміння, адже нам всім одне ім'я —люди, а звідси — людяність.

 

 

У СІЛЬСЬКОМУ МУЗЕЇ

Поряд з бібліотекою (в приміщенні дитячого садка) розташовані музей. У1967 році в Солгутівській школі було створено музей бойової та трудової слави, який згодом став музеєм історії с. Солгутового. З січня 2.002 року музей набув статусу сільського кпубу-музею. Хоча музей не може похвалитися тисячами експонатів (їх лише за триста) зате —оригінали.

Ознайомлюючись з експонатами, на одному з них прочитала: "мінерал". Я не спеціаліст музейної справи, а треба ж уточнити, що то за мінерал і звернутись до геологів. Уважно придивившись, я помітила гладеньку заглибину велетенського суглоба. Отже, з'ясувалось, що це кістка викопної тварини, що сто тисяч років тому водились у нас. Звичайно, лише спеціаліст може встановити, якій тварині (мамонту, слону і т.п.) належить частина зітлілої і закам'янілої кістки.

Більшість експонатів - це предмети, які належали місцевим селянам, але є і церковні предмети та інші.

У середньовіччя західна низинна частина села, напевне, заселялась українцями. Гутне виробництво, можливо, засноване німцями. У східній частині могло існувати польське поселення. Згодом утворився один населений пункт. Ми знаємо, що у XVII сторіччі Солгутове належало польським панам: спершу Косовецькому, згодом Мошинському, а потім Шембеку. З часом польські володіння переходили до російських володарів. Солгутове у 1900 році належало уже генералу Бухаріну. На жаль, зникла безцінна книга, написана про Солгутове, напевне, священиком. Вона не була музейним експонатом, найбільша прикрість - вона не прочитана. Якось житель села Федір Устенко порадив звернутись до Т.П. Ліщук щодо книги-реліквії. Ось що Тамара Прокіпівна мені розповіла: у її чоловіка Андрія Ліщука зберігалась старовинна книга, передана йому батьком. Написана церковнослов’янською мовою про село Солгутове на пергаменті. Тамара Прокопівна всю книгу не читала, а лише переглянула в надії, що прочитає пізніше. У книзі написано, що село мало спочатку назву Гути. В управителя турецької фортеці, що знаходиласьна гранітному узвишші заходу села, був син Солти. Батько на честь сина назвав поселення Солтигутів (потім воно скоротилось до слова Солгутів), тим більше, що назва втратила своє значення, адже основні поселенці були українці).

 

     З прочитаного Т.П. Ліщук запам'яталось, що від Гайворонського (дистелівського) млина підземні ходи ведуть на солгутівський берег до криниці Три Хрести, та до старої церкви (де нині Хрест — на подвір'ї Є.К. Гончарука). В цю церкву під час богослужіння увірвались турки і всіх присутніх вирізали.

    Цікаві доповнення до цієї теми у Валентини Прокопівни МІорондель. У середині XIX ст. у невеликому глинищі Бурти, що поряд з Гранітним провулком, розкопали вхід до підземелля. Одного разу на городі у Віри Фрасініч-Крисатюк (Гранітний провулок) провалився кінь так, що довелося витягати. Бабуся В.П. Морондель розповідала, що до криниці Три Хрести підземним ходом водили коней напувати. А ще переповідають, що турки насипали в якусь криницю на території фортеці дорогоцінностей і засипали її.

      Дружина поета Констянтина Лесьєва (нині, на жаль, покійного) Марія Петрівна показала, що на межі їхньої садиби зі сходу знаходився невисокий вал (у 1960 році), який тягнувся до обриву над Бугом.

     І ось одна з берегинь старовини Віра Степанівна Крисатюк (Фрасініч) розповідає:

— Тут, де ми проживаємо, знаходилась турецька фортеця, один із ровів проходив по провулку Гранітний, інший - по межі з сусіднім обійстям із заходу — Плачинди. Ще зберігся рів, який тягнеться від Гранітного провулку на північ попід обійстя М.С. Мельник до скель. Спустившись вниз крутою стежкою, можна напитись води і промити очі, якщо болять, біля Цілющої криниці, і хоча стежка протоптана вниз, невідомо, хто нею спускається, окрім відважної скелелазки Віри Фрасініч, якій 55 літ

        На захід від Цілющої криниці — криниця Три Хрести і теж по обриву веде стежка з видовбаними східцями. Дивуєшся, як можна спуститись вниз по такому крутосхилу, що навіть боязко глянути, тим більше ступити крок вниз. В засуху, коли вода у водосховищі спадає, до криниць можна добратись долиною попід Буг.

      На території фортеці знаходилась криниця з мідними поручнями (місцезнаходження невідоме). Коли турки втікали, всипали в неї човен золота і човен срібла. Переказують, що вона сполучена підземним ходом з Цілющою криницею. Можливо, вода у Цілющій криниці своїми властивостям й завдячує верхній криниці, наповненій сріблом-золотом.

      На скелях на захід від мосту на солгутівському березі були намальовані на відстані кількох метрів один від одного знаки: Три Хрести, Бик і Змія. Вони були зруйновані під час підривних робіт при добуванні каменю для солгутівських колгоспних кошар. До цих робіт берег був похиліший і згори можна було спуститись вниз до Бугу.

     Там, де криниця Три Хрести, білі мальовані хрести стерлись з часом. Дехто пов'язує зображення хрестів з тим, що колись пани, їдучи темної ночі кіньми, зірвались зі скелі. Однак є і скептики, які стверджують, що коні в провалля не підуть і вночі, бо вони його бачать і відчувають.

     В.С. Крисатюк (Фрасініч) пам'ятає на правому березі (гайворонському), що тепер мисом виступає на водосховищі на захід від мосту електростанції, теж було нанесено Три Хрести вохристою фарбою, а також знаки Бика та Змії.

     Люди пам'ятають, як десь між 1950 і 55 роками із Москви приїжджало четверо людей з турецькою картою, на якій були ті ж самі знаки: Три Хрести, Бик та Змія. Ходили чутки, що будуть зносити хати, щоб щось розкопувати.

Віра Степанівна продовжує розповідь:

— На горищі в цій хаті, що живу (збудована 1908 року), чимало старих книжок. Серед них книга Мартина Задеки, в якій все було описано про Солгутівську турецьку фортецю. Книга належала моєму дядькові Григорію, який шукав скарби. (Виникає запитання: чи буй такий автор Мартин Задека, адже довідники говорять про те, що це ім'я, під яким видавались книги про ворожіння, сонники, збірники передбачень тощо). Можливо, дійсно жив такий чоловік, який багато знав і писав, а опісля йому стали приписувати і ворожбитські книги?)

      При будівельних роботах (на території колишньої фортеці), споруджуючи будинок для працівників млина, знайшли скелет людини, похованої сидячи, обличчям на схід сонця (турецьке поховання?). Знаходила мама мідні монети і передала в шкільний музей, а в Буртах, кажуть, знайшли горня із золотими монетами.

       Дід Олександр Пантелеймонович Фрасініч розповідав, що нижче ГЕС у давні часи була паромна переправа.

      Валентин Олександрович Степовий проживає зараз на дідизні на самій крутизні скель (територія колишньої фортеці). Дід його Конон Степовий мав три Георгіївські хрести та іменну шашку. Рідня переповідала, що звідси з турецької фортеці з висоти били із гармат по нижчому правому березі. Казали старі люди, що від Груші (захід села) до Скель стільки заховано багатства, що дорівнює державній казні. Ще переповідають, що в одну криницю кинули човен золота, човен срібла і човен дорогого намиста і забили вовною. Говорили, що десь і ніш за мостом знаходились у Скелях Золоті ворота, звідки до бою з підземелля виривалось сотні або тисячі вояків.

Одна з жінок у Солгутовому згадує, що її мама пригадувала, що на заході ході села на Хрестовій горі люди шукали скарби, зариті турками (гора раніше була вищою).

У вищезгаданих розповідях є вигадка і правда. Лише наукові пошуки можуть відсіяти небилиці і віднайти історичні факти.

 

СОЛГУТІВ - ЦЕ СЕЛО ГУТНИКІВ ЧИ УТІГІВ?

Матеріали археологічних досліджень Олександра Пересунчака «із глибини тисячоліть» опубліковані 12 жовтня 2005 року у газеті «Гайворонські вісті» мають дуже важливе значення для вивчення історії краю, зокрема села Солгутове Вони відкривають нам, хто ми! звідки, наводять на нові думки підтверджують інтуїтивні припущення. На зміну роздумам  прийшла впевненість: археологічні розкопки на території Солгутового підтверджують існування буго-дністровської, тирпільської та черняхівської культур. Звернемось до оригіналу: "За кіммерійцями в нашому краї поселились скіфи-землероби. Є відомості, що поодинокі знахідки скіфського часу виявлено біля Завалля, Солгутового та Березівки.

У ІІ-V сторіччях лісостепову частину України, і Гайворонську також, населяли племена черняхівської культури, найбільш численні в нашому районі. Розташування поселень черняхівців уздовж Бугу - Чемерпіль, Березівка, Завалля, Салькове, Казавчин, Солгутове, Гайворон". На даний час вимальовується така картина зміни, розвитку української цивілізації на території села Солгутове;

  • В межах 2-ї половини VI - початку IV тис. до н.е. існувало поселення буго-дністровської культури (Поліжок).
  • У IV- і ІІІ тис. до н.е. тут поселилися трипільці.
  • У VIІ-VІ ст. до н.е. - на цій території проживали скіфи.
  • У ІІ-V ст. н.е. - солгутівські землі заселяли представники черняхівської культури (Поліжок).
  • У VІ-/II ст. н.е. на Поліжку (о. Залізний) стародавні слов'яни (анти), певне представники пеньківської культури. Збудували залізоплавильний комплекс.
  • IX століття - тут засноване середньовічне місто Красно піль з військовими укріпленнями, яке можливо пізніше було використане турками для будівництва фортеці «Солти».

Приблизно в межах XVII! сторіччя засноване поселення Гута виробників скла на гутній мануфактурі. Нагадаємо версію щодо виникнення назви села Солгутів, яку висунув колишній директор Солгутівської школи В.П. Настенко: Солгутів означає село гутів (гутників).

   Приймеш до уваги публікацію Олександра Комірного в «Гайворонських вістях» від 6 листопада 1993 року: «Поблизу Солгутового, на острові Залізному було знайдено залишки поселення черняхівської культури. Жителями цих поселень були анти, які відомі в історії, як ути, утіги. Історик та філолог Є.І. Ігнатович нарахував 789 випадків вживання в назвах населених пунктів України етноніму «ут» або його інверсії «ту». Звідси гіпотеза Дмитра Жероніка: «Можливо назва села Солгутів виникла з часів племен анти-вути.

Я вдячна щирості і відкритості в своїх краєзнавчих пошуках журналісту і краєзнавцю О.А, Павличуку. Стаття в газеті «Вінницька правда» О. Дмитрука «Вінниця старіша за Вавілон?» (12 липня 2005 року), з якою ознайомив мене Олексій Андрійович, допомогла утвердитись в думці: територія Солгутового була заселена з давніх- давен. Поселення представників різних культур змінювались, але не зникали безслідно: в одному випадку вони співіснували, в іншому - стикались. Ймовірно, були невеликі періоди, коли поселення знищувалось під час військових дій, природних стихій, епідемій тощо Однак люди тут оселялись і проживали не лише віками, але й тисячоліттями. Так чи інакше між культурними цивілізаціями не лише нюграфічно й історично був зв'язок, що привело до формування української нації.! там, в глибині віків та, напевне, й тисячоліть, - витоки

сучасного поселення Солгутове. Зверніть увагу на назву, вона не повторюється як Берізки, Вільшанки, Кам'янки.

Чим наукові погляди вчених достовірніші, суттєвіші, тим ближчі вони до істини. Час від часу історична наука самоочищається, позбувається наносних, поверхових підходів, нав'язаних тлумачень. Буває ми, українці, дещо переоцінюємо себе. Цього не варто робити, бо ми ще собі справжньої ціни не склали. Водночас не займаймо місце, яке нам хтось сторонній визначив. Ми самі повинні визначитись в історії, в світі.

  1. Самоутвердитись. Якщо можливе таке порівняння, я би сказала: «нема чого скромній ромашці ніяковіти перед пишними трояндами. Кожному - своє. Проста і ніжна, вона зросла в прадавніх степах і лісах, вона цілюща і запашна, до болю рідна, мила і значуща».

Когось приголомшує величність руїн архітектурних шедеврів ДавньоїГреції, хтось подавлений могутністю Єгипетських пірамід. А я дивуюсь скіфській  пекторалі, трипільській кераміці, українській писанці, подільським дерев'яним храмам, казавчинським килимам і культурі солгутівського заможного селянства ХІХ сторіччя.

 Неповторність Солгутового насамперед у тому, що тут українці жили впродовж віків, а їхні предки впродовж тисячоліть, і якби в одному музеї зібрати матеріали археологічних досліджень на території Солгутового, самі б солгутівчани дивилися б на себе трішки інакше: ми родом із споконвічних цивілізацій. До речі, як більшість солгутівчан, вважаю давню назву «Солгутів» історично і мовно більш виправданою, ніж надумане «Солгутове».

 

НЕВТОМНИЙ ПРОГАНДИСТ КНИГИ

      Протягом багатьох віків тихоплинно несе свої води до Чорного моря Південний Буг. Береги цієї ріки утворюють скелі, а то й каньйони, долини, де з весни і до пізньої осені буяє різнотрав'я, суцвіття поширених І рідкісних квітів. Саме у цьому мальовничому місці, Солгутовому, що влітку потопає у зелені вишнево- грушево-яблуневих садів, пройшло дитинство Віри Стаднік. Саме тут серце дівчини наповнилось любов'ю до праці, рідного краю, до людей, неньки-України.

      По закінченні місцевої семирічної школи навчалась у Іллінецькому сільськогосподарському технікумі Отримавши диплом, була направлена на роботу у Брацлавський район Вінницької області, де працювала зоотехніком в колгоспах. Одружившись, виїхала на Київщину. У 1968 році закінчила Українську сільськогосподарську академію.

      Понад 30 років свого життя Віра Кононівна Світайло (призвіще по-чоловікові) віддала Центральній науковій сільськогосподарській бібліотеці Української академії аграрних наук {ЦНСГБУААН). Працювала головним бібліографом інформаційно-довідкового відділу заввідділом наукової обробки літератури і каталогізації, завідуючою сектором наукового опрацювання документації та організації каталогів, старшим науковим співробітником відділу комплектування та наукової обробки. Слід сказати, що ця бібліотека є науковою установою першої категорії, мри якій згідно з рішенням президії УААН і Міністерства науки і освіти функціонує аспірантура.

Віра Кононівна проводила наукові дослідження в галузі бібліотекознавства і бібліографознавства та історії аграрної галузі. Обіймаючи посаду головного бібліографа інформаційно-бібліграфічного відділу, брала безпосередню участь у підготовці багатьох наукових інформаційних видань: ретроспективних тематичних покажчиків, анотованих рекомендаційних покажчиків, тематичних добірок, наукових оглядів. Постійно надавала науково-тематичну допомогу бібліотекам науково- дослідних установ, і вузів, середніх спеціальних закладів.  Брала участь у розробці нормативних галузевих документів, які регламентують наукову діяльність наукових та освітніх сільськогосподарських бібліотек держави. Віру Кононівну Світайло делегували неодноразово на міжнародні, всеукраїнські наукові і науково-практичні конференції, семінари, симпозіуми, де вона демонструвала нові досягнення вітчизняної галузевої бібліографії та бібліотекознавства.

Багаторічна науково дослідна виробнича діяльність В.К. Світайло відзначена почесним званням "Заслуженого працівника культури України", дипломом і нагрудним знаком ВДНГ України. Відповідно до розпорядження Київського міського голови нагороджена нагрудним знаком "Знак пошани" та іменним годинником. За сумлінну творчу працю жінка удостоєна медалей, Почесних грамот Президії Академії аграрних наук, Міністерства культури.

Разом з чоловіком Олександром Миколайовичем, кандидатом сільськогосподарських наук, виховала двох синів, мають онуків. Жінка має велику власну книгозбірню. Вона цікава співрозмовниця, гарна господиня, турботлива дружина і бабуся. По можливості приїжджає у своє рідне село Солгутове. Побажаємо ж їй доброго здоров'я і многая літа.

 

ПАТРІОТИ РІДНОГО СЕЛА

Є в нас добродії,готові підтримати добру справу і втілити її в життя. Доброчинність завжди була притаманна нам, українцям.

Не стоять осторонь благодіянь і солгутівці. Добро творити краще гуртом. Так видання першої книжки про рідне село над Південним Бугом об'єднало односельчан, ініціатором виступила Солгутівська сільська рада і сільський голова Олексій Якович Морондель. Це стало для них справою честі, а також гарним подарунком до 235~оі річниці з дня першої писемної згадки про Солгутове.

Тепло синівської любові до рідного села не просто прояв патріотичних почуттів Володимира Миколайовича Пилипішина. Він надає благодійну допомогу місцевому православному храму школі, ветеранам тощо. Йому — директору Гайворонського тепловозоремонтного заводу,односельці довіри представляти інтереси  громади у районній раді уже протягом кількох скликань Володимир Миколайович -людина слова і діла. Він наполегливий у розв'язанні як наказів виборців, так і широкого спектру проблем громадян За його сприяння виданно книги "Православні храми Гайворонщини", Краснопіль — Гута - Солгутове".

Щовесни солгутівські вчителі та учні плетуть гірлянди і вінки з тюльпанів, нарцисів, барвінку і в День Перемоги покладають до  меморіалу Слави полеглим односельцям у роки Другої світової війни.

А щоб восени до святкування 235-ї річниці з дня першої писемної згадки про Солгутове побачила світ невелика книжка про історію  населеного пункту, вони шкільною громадою зібрали кошти. Спасибі їм за це.

По-синівськи ставиться до рідного села і Олексій Васильович Гончарук. Це завдяки його старанням і наполегливості в селі прокладено асфальт. Очолюючи Гайворонський райавтодор,постійно дбає про утримування автошляхів в належному стані. Олексій Васильович одним з перщих зробив посильний внесок,щоб книжка про Солгутове вийшла друком.

Я народився у с.Солгутове, - з гордістю заявляє шаховий композитор, кандидат у майстри спорту Станіслав Васильович Кирилов з м. Гайворона. Він дев'ятиразовий лауреат Всесоюзних конкурсів зрозв'язування і складання шахових задач. 235-річчю села,де народився С.В. Кирилов присвятив оригінальну задачу-малятко: Білі фігури фігури: король "А2", ферзь "02", тура "61". Чорні фігури: король "А7", тура "Н7".

Білі починають і оголошують чорному королю мат за два ходи."

Серед славних достойників рідного села і Батьківщини представники молодшого покоління. Всі добрі починання і видання цієї книги підтримав помічник начальника управління СБУ в Кіровоградській області полковник Володимир Олексійович Пилипишин. ,

Автор висловлює велику подяку у друкуванні книги Василю Степановичу Пойді, коріннику СТОВ "Перемога" с. Соломія. Спасибі Валентині Кононівні Хілько, ветерану праці, жительці села Солгутового.